Читати книгу - "Діти"

Магдалина боялась, щоб у неї не був рак. У лікарні всього наслухалась. Як то буває: лікують від одного, а людина слабує на інше. Жінка розказувала, як її сусідку тримали в лікарні, а потім виписали додому — вмирати від раку. То та ще цілий місяць криком кричала. На скіпку висохла, вже під кінець чорна була, як вугілля. Ніхто не міг їй нічим допомогти. Не приведи боже нікому такої смертоньки зазнати! Де ж то раніше ті хвороби були! Вмер чоловік — не знали й од чого…

Страшно робиться Магдалині. Коли виписували її, сказали нічого тяжкого не підіймати. І все. Слава богу, тепер легше, але деколи як вхопить, то хоч плач…

Ще й не нажилася, а тут уже й вмирати. Якби ж то смерть легка була, а як доведеться мучитись? Що то молоде, веселе, здорове! Думає, що так вічно буде!

Приснився Магдалині з середи на четвер сон. Ніби йде вона сама лісом. Бачить: стоїть хрест, а з-під нього вода дзюрчить. Їй пити захотілося, схилилася, а вода тікає. Тільки нахилиться, а вода втікає. В роті пересохло — страх! А тут хтось як заплаче:

— Мамо, мамо!

На тім і збудилася. Чує, справді Марія хлипає. Щось приснилося, видно…

Ледве добудилася. А та лише голову підняла і знов заснула.

Магдалина напилася на кухні води й собі лягла.

Щось не те з дівкою робиться! Дмитро не заходить, сучий син. Хіба посварились? Чи вже її лишив? Дівчина, нема що казати, і файна, і вчена, тільки якась нежива. Дмитрові би робітниця здалася, щоб і заспівала б, і насварила, і коло хати, і коло худоби порядок навела.

А то ручки тоненькі, сама як стеблиночка. І слова наперекір не скаже. Де ж то таким тихим можна бути?!

Маму кликала… Що за мати така, що навіть не приїде до дитини подивитись, як та живе?

Хто хоче вскубне, хто хоче висварить… Нікому пожаліти…

Най мені прийде Дмитрунцьо, я йому покажу! Та теж файна: мовчить, як риба. Хоч би мені розказала, я б, може, щось порадила…

Ой діти, діти… А сон той не на добре: вода чистісінька.

Марія знала, що прийде день, коли все відкриється, вже не приховає вона свій гріх, хоч який це гріх? Щастя, радість. Вона переконувала себе, що саме цього прагнула, що це саме її життя, але в грудях ставало порожньо й холонуло усе тіло від страху.

Що ж буде далі?

Вона тоді спробувала не думати про це, але з кожним днем дитя все частіше нагадувало про себе: то м’яко билось в животі, то надовго завмирало. І ця страшна нерухомість паралізовувала Марію. Вона довго вслухалась в себе і по довгій нестерпній тиші нарешті відчула присутність маленького живого клубочка. І невідомо, чи то серце її так билось, чи дитя настирливо просилося на світ. «Малесеньке, ну, куди ще тобі? — сповнювала все єство Марії незнана ще ніжність. — Не бійся, я тут. Я тебе нікому не віддам».

Вона тільки боялась, щоб не прийшов Дмитро, не розвалив цю фортецю, котру вона спорудила для себе і для своєї дитини. Вона не могла фізично переносити грубе слово, брутальний жест. Не могла ніяк забути огидної сцени в парку, п’яного Дмитра. Їй тепер усе прощалось. Дитина принесла Марії очищення. Вона вірила в свою чистоту, не могла інакше зробити.

Тільки б він не прийшов… Марія одсікла все, що було до того моменту, коли вона вперше відчула в собі іншу істоту. Вона заново, в котрий уже раз уявила своє майбутнє. Майже завжди ці мрії не здійснювались, але треба було щось придумувати знову й знову, щоб продовжити собі життя.

Марія просто боялась Дмитра. Тому, що він не був покидьком. В цьому клятому світі не можна було всіх перекреслити. Кожну людину, як би Марія цього не хотіла, при бажанні можна виправдати.

А Дмитро все-таки прийшов. І то саме тоді, коли хазяйки не було дома. Марія ледь не впала. Її найбільше обурило те, що він, як ні в чому не бувало, весело став базікати, де це пропадає Магдалина, бо йому треба з нею поговорити…

Марія розгублено стояла коло вікна і гризла сірник.

— Марусю? — покликав її Дмитро, і вона, відчувши в цьому ненависному для неї слові самовдоволеність, навіть не обернулась.