Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

Майже відразу ліворуч від димаря здійнявся стовп пари над дахом довгої будівлі, зарожевів, змішався з чорним димом. Ще лівіше стояв п’ятиповерховий корпус. Нараз усі вікна його погасли. Зверху вниз, по всьому фасаду, побіг вогняний зигзаг, ще і ще…

Хлинов закричав, як заєць… Будівля осунулася, впала, її кістяк огорнули хмари диму.

Тоді тільки Вольф і Хлинов побігли назад угору, до руїн замку. Перетинаючи в’юнку дорогу, лізли на урвища ліщиною та дрібноліссям. Падали, ковзаючи униз. Ричали, лаялись — один по-російському, другий по-німецькому. І ось до них долинув глухий звук, ніби зітхнула земля.

Вони обернулись. Тепер видно весь завод, що розкинувся на багато кілометрів. Половина будівель його палала, наче картонні хатки. Внизу, край самісінького міста, грибом піднімався сіро-жовтий дим. Промінь гіперболоїда шалено витанцьовував серед цього руйнування, намацуючи найголовніше — склади вибухових напівфабрикатів. Заграва розливалася на півнеба. Хмари диму, жовті, бурі, сріблясто-білі снопи іскор здіймалися вище од гір.

— Ех, пізно! — закричав Вольф.

Було видно, як крейдяними стрічками доріг суне з міста якась жива каша. Смуга річки, що відбивала усю величезну пожежу, видавалася рябою від чорних цяток. Це рятувалося населення — люди бігли на рівнину.

— Пізно, пізно! — кричав Вольф. Піна і кров збігали його підборіддям.

Рятуватися було пізно. Трав’янисте поле між містом і заводом, усіяне довгими низками черепичних покрівель, раптом піднялося. Земля здибилася. Це перше, що побачили очі. Одночасно з-під землі крізь щілини вихопилися шалені язики полум’я. І одразу з полум’я здійнявся сліпучий, ніколи ніким не баченої яскравості стовп вогню і розжареного газу. Небо мовби відлетіло вгору над усією рівниною. Простір заповнило зелено-рожеве світло. Вирізьбилися в ньому, ніби під час сонячного затемнення, кожний сучок, кожний кущик трави, камінь і двоє закам’янілих білих людських облич.

Ударило. Загуркотіло. Почулося ревіння землі, що розверзлася. Здригнулися гори. Ураган струсонув і пригнув дерева. Полетіли каміння, головешки. Хмари диму встелили рівнину.

Стало темно, і в темряві пролунав другий, ще страшніший вибух. Задимлене повітря наситилося хмуро-іржавим гнійним світлом.

Вітер, уламки каміння, сучків перекинули і потягли під кручу Хлинова і Вольфа.

— Капітане Янсен, я хочу висадитися на берег.

— Єсть.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною.

Янсен зашарівся від задоволення. За хвилину шестивеслова лакована шлюпка легко впала з борту «Арізони» у прозору воду. Троє смагляво-червоних матросів сковзнули канатом на банки. Підняли весла, завмерли.

Янсен чекав біля трапа. Зоя зволікала — все ще дивилася розгубленим зором на хисткі від спеки обриси Неаполя, що звивався вгору терасами, на теракотові[33] стіни і вежі стародавньої фортеці над містом, на вершину Везувію, що ліниво диміла. Було безвітряно, і море — дзеркальне.

Сила-силенна човнів ліниво снувала затокою. В одному, навстоячки, загрібав кормовим веслом високий дідуган, схожий на малюнки Мікеланджело. Сива борода падала йому на драний, в латках темний плащ, короною скуйовджені сиві кучері. Через плече — полотняна торбина.

Це був відомий усьому світові Пеппо, жебрак.

Він випливав у власному човні просити милостиню. Вчора Зоя жбурнула йому з борту стодоларовий папірець. Сьогодні він знову спрямовував човна до «Арізони». Пеппо був останній романтик старої Італії, улюбленець богів і муз. Усе це відійшло безповоротно. Ніхто вже більше не плакав, щасливими очима дивлячись на старе каміння. Згнили на полях війни ті художники, хто, бувало, платив дзвінкий золотий, малюючи Пеппо серед руїн будинку Цецілія Юкундуса в Помпеї. Світ став нудний.

Поволі правлячи веслом, Пеппо проплив уздовж зеленуватого од відблисків борту «Арізони», підвів прегарне, як медаль, зморшкувате обличчя з кошлатими бровами і простягнув руку. Він вимагав жертвування. Зоя, перехилившись униз, спитала його по-італійському:

— Пеппо, відгадай, — чіт чи лишка?

— Чіт, синьйоро.

Зоя кинула йому в човен пачку новеньких асигнацій.

— Дякую, прекрасна синьйоро, — велично мовив Пеппо.

Більше нічого було зволікати. Зоя загадала на Пеппо: припливе до яхти старий, відкаже «чіт», — усе буде гаразд. Все-таки мучили лихі передчуття: а що, коли у готелі «Сплендид» засідка поліції? Та владний голос звучав у вухах: «…Якщо вам дороге життя вашого друга…» Вибирати нічого.

Зоя спустилася в шлюпку. Янсен сів до керма, весла змахнули, і набережна Санта Лючія помчала назустріч, — будинки із зовнішніми сходами з білизною і ганчір’ям на мотузках, вузькі вулички сходинками вгору, напівголі дітлахи, жінки біля дверей, руді кози, устричні намети коло самісінької води, рибальські сітки, розкидані на граніті.

Тільки-но шлюпка торкнулася зелених паль набережної, згори сходинками помчала ватага голодранців, продавців коралів та брошок, агентів з готелів. Розмахуючи батогами, кричали парні візники, напівголі хлопчаки перекидалися під ногами, голосячи, просили сольдо[34] у прекрасної форестьєри![35]

— «Сплендид», — сказала Зоя, сідаючи разом з Янсеном у коляску.

У портьє готелю Зоя запитала, чи немає кореспонденції на ім’я мадам Ламоль. Їй подали радіотелефонограму без підпису: «Чекайте до вечора в суботу». Зоя знизала плечима, замовила кімнати і поїхала з Янсеном оглядати місто. Вони ходили із крамниці в крамницю, — Зоя купувала все, що їй пропонували балакучі прикажчики. Зрештою все це їй набридло.

— Поїдьмо в Помпеї, — сказала вона.

На автомобілі помчали до підніжжя Везувію і довго блукали вулицями стародавнього міста, очищеними від попелу.

Зоя кінчиком парасольки лякала зелених ящірок, що дрімали на порогах жител, залишених дві тисячі років тому.

— Нудно, вертаймося, — сказала вона. — Не люблю того,