Читати книгу - "Язиката Хвеська"

— Та вона тут ні до чого, Оксана ваша! — вигукнув Максим.

— Охоче вірю, — спокійно кивнув Товкач. — Далі — ще один «плюс». У тебе, синок, є чудова можливість признатися просто тут, як ти допомагав невідомим тобі бандюкам у організації викрадення американського громадянина.

Тільки тепер до Бойка почав доходити весь жах становища, в якому він опинився.

— Е, ви що! Яке викрадення! Нічого собі струя!

Рикалов відліпвся від стіни.

Карбуючи кроки, підійшов до Максима.

Замахнувшись, влупив йому болючого копняка, потім — ще одного, ще, ще. Рикалов ніби буцяв футбольного м'яча. Нарешті, обмежившись шостим копняком, він так само мовчки повернувся на своє місце. Бойко потішив його, старанно кричучи — бив Рикалов справді боляче, та ці крики навряд чи хтось колись почує. Лише луна відбивала їх від мурованих стінок каземату.

— Чого він? — запитав полонений.

— Він без настрою, — пояснив Товкач. — Зрозумій його правильно. В пана Рикалова із мером нашого міста була певна домовленість. Яку через обставини, про які не знає Оксана Іллівна, довелося розірвати. Це ж усе бізнес, синок. А ти в цей бізнес наплював. Ти його, синок, обговняв…

— Так давайте нормально поговоримо! Я грші поверну! — вирвалося в Максима.

— Кому? — щиро здивувався начальник міліції. — Ти ни мені, ні панові Рикалові, ні навіть меру нашому ні копійки не винен. Твої дружки теж ні до чого. Бо, за перевіреною інформацією, це ти все придумав. І потім, — наголосив Товкач, — з тобою, синок, поки що нормально говорять. Навіть дуже нормально. Якщо ти напишеш зізнання, ми тобі тут, спокійно, оформляємо справу. І термін покарання призначаємо.

— Без суду і слідства? — вирвалося в Максима.

— Чому? Зі слідством і судом. Справа буде, свідки, потерпілі, все, як треба. Розумієш, синок, у нас тут, через кілька камер, сидять двоє кончених наркоманів, які захотіли викрасти людину і збити в родичів викуп. Тебе вони готові назвати організатором та ідейним натхненником. Бо вони, синок, своїми головами до такого не дотумкають. Ти ж — людина головата. Підеш ти, синок, як керівник злочинної групи. І дадуть тобі на всю котушку. Тебе треба на якійсь час від суспільства ізолювати. Бо ти, синок, небезпечний тип.

Нахилившись до полоненого, Товкач лагідно промовив:

— Відморозок ти, синок. Гірший за відморозка.

— Давайте, я все поясню…, — відчай просто рвався з середини Максима.

— Пізніше, — зупинив потік відчаю Товкач. — Тепер я тобі про «мінуси» скажу. Якщо ти відмовляєшся тут, спокійно в усьому признаватися і цілим та неушкодженим за деякий час сісти на нашу лаву підсудних, я віддаю тебе ось цьому дяді, — він кивнув бік Рикалова. — Ти з ним уже знайомий, правда? Значить, віддаю — і забуваю про твоє існування. Не зовсім. На одну добу, або на дві. Потім згадаю — є такий Максим Бойко. Тобі, синок, насправді однієї доби спілкування з друзями пана Рикалова з головою вистачить. Знаєш, у у чому ти признаєшся, погостювавши в нього добу? Покажу тобі цілу купа нерозкритих злочинів. Там і на сексуальному грунті є. Можеш забути про історію з негром, її справді не було. Тобі її прощають. Зате після доби, яку ти проведеш в гостях у оцього дяді, я тобі букет реальних справ подарую. Ти підпишеш усі папери, які тобі підсунуть, тремтячою рукою. Дряпаючи язик об вибиті зуби. Потім ляжеш у лікарню, де будуть лікувати все, що тобі поламають. Але лікуватимуть погано — в нас ґвалтівників не дуже люблять. Деякі тілесні ушкодження не загояться до кінця твого життя. Бачиш, скільки «мінусів»?

Холодний страх скував тіло полоненого твердою кригою.

— Ви це що… серйозно? — вичавив він із себе.

— Я ж казав уже — в нас із почуттям гумору погано. Зате кодне слово — кремінь. Пообіцяли — зробили. Тут ніхто не заступиться. В цьому місті, синок, ми хазяї.

Бойко ковтнув слину. Жодних думок у голові не було, вперше за багато років він відчув порожнечу не лише під черепною коробкою, а й взагалі в середині себе. Тепер він здвався собі не людиною, а лише тілесною оболонкою.

— Я можу подумати? — тихо запитав він.

Товкач і Рикалов перезирнулися.

— Такі рішення швидко не приймаються, — погодився Рикалов. — Все ж таки про його подільші років десять життя йдеться. Тому, Георгійовичу, хай воно посидить тут до ранку. Аби рішення стало більш виваженим. Раніше проситися буде — не треба слухати. Справді, покисне тут добу, все як слід обдумає.

— Розумно, — погодився Товкач. — Бач, синку, цей дядько досвідчена людина. Він добре знає, які рішення приймаються в кімнатах із гратами на вікнах.

Мучителі вийшли.

Зачинилися двері, повернувся кілька разів ключ у замку. Щось брязнуло ззовні. Бойко залишився сам і тепер гостро усвідомив: він же нікому не сказав, куди збирається.

Ось тепер виходу точно не було. Навіть при бажанні ніхто не знатиме, де він.

— Де він? — у відчаї крикнула в трубку Ірина.

Впадати в відчай було від чого. Годинник показував дев'яту вечора, а від чоловіка, який з самого ранку подвся кудись в хорошому настрої, не було ні слуху, ні духу. На телефонні дзвінки не відповідав, абонент «Макс» знаходився поза зоною досяжності. Де ця зона. Іра Бойк навіть уявити не могла.

Тому, коли задзвонив домашній телефон, і в трубці почувся голос Колі Зубка, вона відразу зрозуміла — це новини або від чоловіка, або про чоловіка.

— Проблеми в Макса, — почулося у відповідь. — Я не можу довго говорити, але в двох словах ось таке…

— Що таке? — роздратовано запитав майор Павло Шалига.

Годинник на руці показував половин десятого вечора, він саме під'їжджав до свого будинку, думав про дві пляшки пива в холодильнику, які так розрадять його під кінець цього спекотного понеділка. І зовсім не хотів, аби його турбувала та хвойда, дружина, гори він вогнем, журналюги Максима Бойка. Якого він відпустив і дуже про це шкодував.

Та злитися Шалига міг в даній ситуації тільки на себе.

Це ж він сам дав Ірині Бойко візитівку зі своїми телефонними номерами, в том числі — мобільним. Дав, бо був певен: після всього, що трапилося, родина Бойків на його обрії більше не з'явиться.

— У Максима знову проблеми, — співбесідниця мало не плакала, причому досвідчений у всьому, що стосується розмов із потерпілими, майор Шалига відчував: заплаче вона будь-якої миті.

— Та він у вас ходяча проблема! — буркнув, аби щось відповісти.

— А може стати не ходячою!

Тепер Шалига