Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

завдання, щоб перешкодити ворогові осягнути бажану мету. УСС точно виконували свої завдання, держали здобуті позиції або проганяли ворога з його позицій, а червоноармійці, призвичаєні до партизанського способу війни, не видержували найменшого натиску ворога, розсипалися в різні сторони, навіть не повідомляли своїх сусідів УСС-ів, покидаючи поле свого розташування. Цим вони спричинялись до того, що УСС-и, щоб не бути оточеними ворогом, мусіли з утратами відступати. Бували також і такі моменти, коли УСС-и, здобувши наказані позиції, вимагали гліцерини для скорострілів, але постачання не давало його, бо й не мало. УСС-и знову мусіли залишати позиції. Все це викликало велике огірчення стрільців супроти їхніх «партнерів».

Політком бриґади Струхманчук не мав відваги виступити в обороні своїх людей, вказати большевикам на нестачі в постачанні й підтримати настрій у бриґаді. Для нього важнішим було стежити за «націоналістичними ухилами» серед УСС-ів. На це постійно скаржилися наші люди, що прибували до мене від бриґади. Перед наступом поляків до дивізії прибули ті три большевицькі аси, з якими я познайомився в Калинівці зараз же по вкладенні союзного договору на початку січня, а саме: Затонський, Аралов і Муралов. Вони оглянули всі бриґади дивізії і потім вернулся до Бердичева на конференцію. Тоді я мав нагоду заговорити про Струхманчука. Муралов дуже похвально говорив про УСС-ів. Він сказав мені, що такого «замєчательного» війська не бачив від початку революції. Я підхопив його слова й перейшов до справи політичного комісара. Сказав, що Струхманчук не вміє піддержати своїх людей на дусі, не має на них доброго впливу, не має й популярности серед стрільців. А звертаючись до Затонського, я спитав, чи можу підшукати іншого кандидата на місце теперішнього політкома. Цей відповів, що сам пошукає в Києві кандидата.

Незабаром по від'їзді тієї комісії з'явився до мене М. Баран і заявив, що він призначений на командира бриґади УСС-ів. Я зрадів, цьому бо знав Барана ще з часів нашої спільної служби в леґіоні УСС-ів у 1914 році. Тому й запропонував йому заночувати в мене, щоб докладно поговорити про справи бриґади. Він охоче погодився на це, і ми цілу ніч провели в розмові. Не знавши, що він із групи т. зв. «туркестанських комуністів», тобто з тих, що були прибічниками Затонського, т. зв. централістами, я щиро розповів йому про настрої УСС-ів, про їхню ворожість до КПбУ, яка мирилася з колоніяльною залежністю України від Москви, тощо.

Свого часу УСС симпатизували з боротьбістами, поки ці не злилися з КПбУ. У галичан взагалі переважає думка, що Україна повинна бути автономною республікою у вільній федерації з РСФСР, як це розуміють укапісти. А Струхманчук був централістом, сліпо йшов за КПбУ і тому не мав симпатії серед стрілецтва.

Баран запевняв мене, що й він того ж погляду, що й загал УСС-ів і що йому дуже приємно, коли немає між ним і стрільцями розходжень. Але пізніше виявилося, що Баран поводився нечесно; з його пізнішої поведінки виявилося, що він діяв з доручення Затонського й не відкрив мені своєї карти. Наслідки моєї непотрібної щирости я незабаром відчув; про це я розповідаю в 3-й частині цієї праці.

Ми з Бараном розійшился щиро; він запевняв мене, що триматиме зо мною постійний зв'язок. Але на цьому й скінчилося, зв'язку він зовсім не піддержував. На становищі політичного комісара, а потім і командира бриґади УСС-ів Баран поводився тактовніше, як його попередник, але таємно провадив і далі лінію КПбУ, обережно стежив за нашими людьми й збирав собі інформації на майбутнє. Взагалі він умів знаменито конспіруватися перед нами, знав усі большевицькі способи вивідувати ворогів революції. А ми були страшенно наївні, не крилися з своїми думками перед людьми, про яких були доброї думки, не усвідомлюючи собі того, як большевизм розкладав людські душі, нагинав до себе всякими способами.

Десь у половині травня був скликаний 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові. У зв'язку з цим скликано на 18. квітня (у Провідну неділю) конференцію 44 дивізії в Бердичеві, щоб вибрати делеґатів на цей з'їзд. З Києва прибули на цей час командарм Муралов, П. Михайлик, а до них приєднався Іван Сіяк, що прибув перед тим з Москви з аршинним мандатом від Леніна й Троцького в справі реорганізації УГА.[51] Він, звичайно, спізнився, бо УГА була вже розбита на бриґади й стояла на протипольському фронті. Але він, маючи такі важні мандати, а до того ще й партійний квиток РКП, здобув собі довір'я в штабі XII армії й грав ролю дуже важної особи.

В президії конференції я заступав галичан і від них вітав її. Головну доповідь робив політком дивізії М. Кручинський на тему: «Червона армія — армія труда». Доповнював цю доповідь інтендант бриґади ЧУСС-ів Онуляк, доповівши про стан постачання в червоній армії, на підставі відносин у 44 дивізії. Провідною думкою його доповіді було:

«Якщо стрілець має виконувати своє завдання, то конче потрібно забезпечити його всім потрібним для воїна — одягом, вирядом, зброєю тощо. Всього цього в червоній армії немає, тому й не дивно, що червоноармійці не виконують своїх вояцьких обов'язків».

В цілому конференція була звичайною в большевиків аґіткою. Веселу точку дав колишній УСС д-р І. Сіяк. Ми його знали з минулих років, коли він був у леґіоні командиром технічної сотні; це був кар'єрист, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець большевиків. Він привітав конференцію від Троцького, потім змалював перспективи визволення Польщі пролетарською червоною армією. Між іншим він сказав, що польський поет Адам Міцкевич, називаючи героя визволення Польщі числом 44, мав на думці якраз 44 червону дивізію, яка незабаром рушить на захід, щоб виконати свою історичну місію, що її вістив цей поет. Всі галичани вибухнули гучним сміхом, а большевики хвалили бистроумність промовця.

На 228 делеґатів від дивізії було 52 галичан. З-поміж них вибрано 34 делеґати на Всеукраїнський з'їзд Рад, а між ними 11