Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Чого те­пер схо­ва­ла­ся? Дiз­на­ла­ся про йо­го ве­сiл­ля з Наст­кою?

Може, й дiз­на­ла­ся…

Ой Тур­ки­не, моя пташ­ко, яке в те­бе сер­це?..

I їду­чи отак, роз­ду­му­ючи над со­бою i дiв­ча­та­ми та ми­на­ючи знай­омi мiс­ця око­ло бi­лої стеж­ки, роз­зи­рається вiн те­пер то влi­во в гли­бо­кий яр, то впра­во на Ча­ба­ни­цю з "Бi­лим ка­ме­нем", де та­кож з нею стрi­чав­ся.

I чо­мусь спо­дi­вається вiн, що звiд­кись вий­де про­ти нього Те­тя­на. Пиш­на, ус­мiх­не­на, зак­вiт­ча­на в чер­во­нi свої цвi­ти, i ска­же, як зви­чай­но: "То - я".

Одначе, хоч i як вiн роз­зи­рається, хоч i як ба­жає йо­го сер­це спо­кою "з нею", "во­на" не ви­хо­дить. Не ви­хо­дить, i не чу­ти її го­ло­су.

I зiт­хає скорб­но Гриць, мор­щить хмар­но бро­ви. По­вин­на бу­ла вий­ти, ба­жає йо­го сер­це: вiн же тут. Щоп­рав­да, вiн її не сва­тав, як обi­цяв, вiн її i не вiзьме, на­ве­де на неї сму­ток; та хто са­ме тут ви­нен? Вiн один ли­ше?

Обоє вин­нi…

Тому не­хай би вий­шла, не­хай би все лю­би­ла. Бу­ла тут. Бу­ла та­ка, як до­сi… хоч раз один ще… Раз…

- Тур-кине! - май­же не стя­мив­ся вiн, як крик­нув. "Тур­ки­не!" - пе­ре­бiг­ло та­ким вiд­го­мо­ном по про­тив­нiй за­лiс­не­нiй сто­ро­нi го­ри i ум­лi­ло.

- Ти тут? - пiг­нав з не­опи­са­ною ту­гою в го­ло­сi, як пер­ше, пок­ли­ком… i ждав.

"Тут", - вiд­би­ло­ся ли­ше сла­бо йо­го влас­ним го­ло­сом, вiд­го­мо­ном i ста­ло ти­хо… Скiльки не надс­лу­ху­вав вiн з усiх сто­рiн яко­го ше­лес­ту, скiльки не праг­нув йо­го, нi­що не во­ру­ши­ло­ся…

Гриць за­пав в за­ду­му - i не ждав бiльше.

Знав. Те­пер вже не по­ба­чить її.

Мусила роз­вi­да­ти­ся, що вiн пос­ва­тав дру­гу, i не ви­хо­дить, пла­че…

Iдучи за­ду­ма­ний, не зва­жав Гриць, як не­бо не­за­мiт­но над ним за­тяг­ну­ло­ся хма­ра­ми. Да­лi за­ко­ли­сав хо­лод­ний вi­тер де­ре­ви­ною, заг­ри­мi­ло зло­вi­ще, а по не­дов­гiм ча­сi по­ча­ло i блис­ка­ти. Раз по раз i так сильно, що чор­ний кiнь Гри­ця, зди­чiв­ши вiд то­го, по­чав ста­ва­ти ду­ба.

"Недобре вi­щує оце звi­ри­на своїм нес­по­коєм", - ду­має Гриць i по­чи­нає ог­ля­да­ти­ся.

На не­бi не­доб­ре. Чор­нi гус­тi хма­ри.

В лi­сi тем­нiє чим­раз бiльше, а да­лi вiн чує ве­ли­кi крап­лi до­щу на со­бi. Зра­зу по­оди­но­кi, а вiд­так чим­раз гус­тi­шi i сильнi­шi. Вiн пiд­га­няє ко­ня, той рветься сильним кро­ком впе­ред, бi­лою стеж­кою вго­ру, а тим ча­сом трiс­ку­чi гро­ми пот­ря­са­ють цi­лою го­рою Ча­ба­ни­цею, нi­би ко­тяться по­че­рез усi iн­шi i, десь спи­ня­ючись, ум­лi­ва­ють.

Дощ, здається, ллється под­вiй­но на Гри­ця. Раз, як зда­ва­ло­ся, з ро­зiр­ва­ної хма­ри, а по-дру­ге, з сме­рек, їду­чи ско­ро, роз­зи­рається вiн за мiс­цем, де би хоч хви­ли­ну схо­ва­ти­ся вiд до­щу та зас­по­коїти ко­ня, що, пе­ре­по­ло­ха­ний блис­ка­ви­ця­ми та гро­ма­ми, стра­тив спо­кiй­ний крок. Вузька бi­ла стеж­ка, що об­ви­ва­ла Ча­ба­ни­цю i до­хо­ди­ла до бе­ре­га яру, пе­ре­мок­ла, i бист­рий кiнь, рву­чись упе­ред пiд го­ру, май­же щох­ви­лi хов­зав­ся по нiй.

Небезпечно бу­ло отак їха­ти са­ме над про­пас­тю на по­лох­ли­вiм ко­нi. Гриць зсiв з ко­ня, ве­де йо­го за со­бою i ог­ля­дається.

В про­пас­тi-ярi шу­мить i ки­пить вдвоє по­бiльше­ний зли­вою роз­бi­ше­ний по­тiк, по­ри­ває з со­бою все, на що натк­неться, i го­нить.

Десь-не-десь ко­титься з го­ри дрiб­не ка­мiн­ня, ви­ри­те си­лою до­щу, i ник­не в до­ли­нi в во­дi…

Нараз Гриць спи­нюється.

На горб­ку зi сто­ро­ни, що йо­го го­ра нi­би ви­са­ди­ла з се­бе, ос­ло­не­нiм цiл­ком гус­тим вiт­тям сме­рек, що тут роз­рос­ли­ся, стоїть, а рад­ше за­хо­ва­лась пiд ни­ми ма­ла ха­ти­на-ко­ли­ба. Ста­ра та скрив­ле­на.

Бiла стеж­ка, що нею їде Гриць, бi­жить i поп­ри неї. I хоч са­ме во­на не спи­няється ко­ло две­рей ха­ти, але тяг­неться да­лi, мо­же, i вниз Ча­ба­ни­цi - об­ви­ва­ючи її заєдно, вiн не знає - во­на все-та­ки дає со­бою який­сь за­хист.

Стоїть ха­ти­на, нi­би ще й схи­ляється над про­пас­тю, i по­ка­зує з од­ної сто­ро­ни вик­рив­ле­не вi­кон­це, з дру­гої та­кi са­мi кри­вi две­рi.

Вмить Гриць рi­шається.

Отут вiн пос­ту­пить. Пе­реж­де ту­чу, що не­на­че пек­лом роз­ки­пi­ла­ся над лi­сом, го­рою, а по­тiм поїде да­лi.

Як за­га­дав, так i ро­бить. Стає пе­ред двер­ми, прив'язує ко­ня пiд ха­тою, зi сто­ро­ни, де не йде так дощ, а сам iде до две­рей.

Тут вiн - рос­том ви­со­кий - схи­ляється, бо две­рi ха­ти­ни низькi i, скри­вив­шись на­бiк, лед­ве год­нi рос­ло­го чо­ло­вi­ка прий­ми­ти.

Та тут вiн аж жах­нув­ся.

Саме в хви­лi, як ство­рив две­рi знад­во­ру, ство­рив їх хтось зсе­ре­ди­ни, i, по­ки вiн доб­ре опам'ятав­ся, опи­ни­ла­ся про­ти нього, мов з зем­лi ви­ри­ну­ла, якась ста­ра ци­ган­ка. Си­ва, па­т­ла­та, з чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, i ус­мiх­ну­ла­ся.

- Ходи, син­ку, хо­ди, - впро­шу­ва­ла ви­му­ше­ним смi­хом, за кот­рим крив­ся по­тай­ний ляк i не­пев­нiсть. - Хо­ди до­се­ре­ди­ни. Я вже да­лi рiк, як ви­жи­даю те­бе. Кар­та спо­вiс­ти­ла. - I, ус­ту­па­ючи йо­му з до­ро­ги, при­тис­кається до чор­ної за­ку­ре­ної стi­ни, щоб да­ти йо­му мiс­ця всту­пи­ти. - Гриць, по­ба­чи­в­ши на­раз так нес­по­дi­ва­но пе­ред со­бою страш­ну, мов ма­­ру, ци­ган­ку, за­ва­гав­ся в пер­шiй хви­лi. Та пог­ля­нув­ши ще раз в ли­це ци­ган­ки, в очах якої вiд­би­вав­ся який­сь аж за сер­це ха­па­ючий сму­ток, пос­ту­пив смi­лi­ше, ближ­че.

Трохи ди­му з пе­чi вда­ри­ло йо­го не­ми­ло в ли­це по свi­жiм лi­со­вiм воз­ду­сi. Вiн пос­то­яв схи­ле­ний хвильку i розг­ля­дав­ся. Нi­ко­ли ще не доїздив аж до сеї ха­ти­ни, хоч скiльки стрi­чав­ся з Те­тя­ною в лi­сi. Аж сьогод­нi в ту­чу за­ве­ло йо­го впрост сю­ди! Яка нуж­да, якi злид­нi! Тро­хи барв­но­го ста­ро­го лах­мiт­тя, двi ци­ганськi тор­би, па­ли­ця… Якась скрин­чи­на, при­ва­ле­на свi­жим зiл­лям; да­лi, на ста­рiм, май­же по­рож­нiм, за­ку­ре­нiм мис­ни­ку ка­ва­лок хлi­ба, на жерд­цi пiд сте­лею ста­ра чер­во­на хуст­ка, яких ту­теш-нi­ми се­ла­ми не ба­чиш, ко­ло то­го кiлька вiн­кiв су­ше­них гри­бiв, пiд пiч­чю лав­ка, на пе­чi чор­ний, як ци­ганське во­лос­ся, кiт, ще ви­ще на ко­ми­нi - чор­ний ос­воєний во­рон з гру­бим дзю­бом i бли­с­ку­чи­ми очи­ма - от i все.

- Сiдай, син­ку, у бiд­ної ци­ган­ки, сi­дай! - прип­ро­шує Мав­ра, до кот­рої пос­ту­пив оце Гриць. - Сi­дай, не гор­дуй. От я, бi­д­на, са­ма ца цi­лий лiс, i людська но­га лиш рiд­ко заб­луд­жує до ме­не. Жи­ву, як ба­чиш, як бог дає. Да­дуть що доб­рi лю­ди, маю. Не да­дуть, то i з ко­рiн­цiв жи­ву, як i всi на­шi бiд­нi ци­га­ни. От так. Сi­дай.

Гриць сi­дає мовч­ки i все ди­виться на ци­ган­ку, що пе­ред ним чо­гось аж до зем­лi хи­литься, при­га­ду­ючи йо­му со­бою тим ста­ро­го Анд­ро­на­тi. Вiд­так за хви­ли­ну встає i ви­зи­рає крiзь вма­ще­не в стi­ну скло, що предс­тав­ляє з сеї сто­ро­ни вi­кон­це.

- Нiчо, нi­чо, - вспо­ко­юва­ла Мав­ра, - дощ ще па­де. По­сидь трош­ки i в бiд­ної ци­ган­ки. Ади, я са­ма-са­мiська на цi­лу го­ру, на цi­лий лiс. Як iде хто сею стеж­кою,