Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Мовби назавжди забезпечили себе від бідності.

Махмут Неретляк одразу нюхом відчув ті гроші і збуджено розказував Тияні про найнеймовірніші способи й шляхи, як подвоїти їх, подесятерити, аж доки в його мріях не виросло ціле багатство. Тияна недовірливо крутила головою, але не заважала йому будувати повітряні замки. Я тільки підсміювався з тої гри, у якій Махмут бозна-вкотре снив свій незнищимий сон, а Тияна слухала його, як дивну казку, впевнена, що не зробить жодного хибного кроку, бо не любила ризикувати.

Махмут знав навіть, у що треба буде вкласти набуті гроші. Купець Шабанович продає будинок: чотири кімнати, передпокій, тераса, виноградник перед будинком, садок, а в садку — троянди цвітуть і б'є джерело, вода в ньому наче сльоза.

— Довго нам чекати доведеться такого будинку, та й не такого, а меншого, — промовила розважно Тияна, а очі в неї так і засяяли мрійливо.

Тим часом нам трапилася нагода, щоправда, не хтозна-як розбагатіти, але бодай подвоїти наші гроші.

Завдяки своїм зв'язкам, як завжди, надзвичайно заплутаним, Махмут довідався від родича свого найближчого сусіда, що молодий купець Хус-ага, брат казаняра Абіда, скоро вирушає до Царгорода по товар, і от виникло запитання: а що, якби дати йому гроші, щоб він і для нас купив якогось товару. Хус-ага — чесний юнак, знаючий, за два роки придбав гарну крамницю й велику повагу серед людей, торік привіз цілий караван товару і вже весь розпродав. Найкраще було б, якби він купив нам дорогої тканини, скільки вдасться, на неї великий попит, і її відразу можна буде продати дрібним крамарям. Коли ми йому оплатимо витрати і дамо щось за труд, наші гроші більше ніж подвояться. Наприкінці Махмут сказав, що Хус-ага погоджується зробити нам таку послугу, це йому не завдасть ні зайвого клопоту, ні збитків.

Так ми довідалися, що він уже говорив з Хус-агою й домовився про все, нас тільки переконував після зробленого. Усе було дивне й надто схоже на Махмута, тож навіть я недовірливо крутив головою, а Тияна прямо відкинула Махмутів план, назвавши його пустою балаканиною, бо ж кому гроші падають отак із неба?

Усе-таки ми погодилися, що зустрінемось із молодим купцем, подякуємо йому за ласку, але скажемо, що гроші, на жаль, розтратили, та й було їх у нас небагато.

Цього ми йому не сказали. Хус-ага розвіяв усі наші сумніви й побоювання. Він був молодий, але настільки поважний, ніби мав за плечима довгі роки життя й досвіду, і скоріше був схожий на мудрого вчителя, ніж на молодого торговця. Радо нам допоможе, сказав він, його послуга дрібна — лише купити й наглянути, коли будуть вантажити товар, зробив би це із звичайної людяності, а тим більше, що має й поважнішу причину: Тиянин батько і його були друзями. Робить це й заради мене, знає, що зі мною сталося і як я безневинно постраждав. Грошей йому не треба, він має досить своїх, а заплатимо, коли привезе товар. Продамо легко, він допоможе нам, бо було б незручно, щоб він і купив його в нас: це суперечить купецькому звичаю і скидалося б на милостиню. А так усе буде як належить.

Ми, звичайно, дали Хус-азі гроші, а він написав розписку й завірив її своєю печаткою. Ми побажали йому щасливої дороги й розсталися, як добрі родичі.

— Жаль, що в нас не було більше грошей, — зітхнув Махмут. — Міг би й ти поїхати до Царгорода.

Тияна притьмом обірвала цю розмову.

— До Царгорода? На два місяці? А що я буду робити ці два місяці?

— Інші жінки залишаються ж самі, — сказав я, боронячи своє право на нездійсненну подорож до Царгорода.

— Інші залишаються, а я не змогла б.

— Не треба, жіночко, так; може, й він ще колись поїде. Уяви: Царгород, крамниці, каравани, великі заїжджі двори, повно всякого люду! Не треба так, це гріх.

— А хіба не гріх залишати мене саму?

Не помічаючи збудження, з яким Махмут уявляв собі це недосяжне щастя, Тияна кидала на мене люті погляди, ніби я збирався зараз-таки вирушати до Царгорода.

Я теж наїжачився, наче й справді вона не дозволяла мені податися в дорогу, егоїстично обмежуючи мою свободу. Чому я не можу поїхати, як інші люди?

Махмут пішов, навіть не звернувши уваги на блискавки, які раз по раз проскакували між нами. Він, безперечно, нап'ється десь, розмріявшись про дорогу до розкішного Царгорода.

А наша сварка відразу вщухла, стала смішною, як і сам привід до неї.

Бунти тривали коротко, настільки коротко, що їх не варто було й починати. Тим більше, що я, хоч який був сердитий, знав: ніщо не замінить мені її, таку, яка вона є,— непоступливу в любові, нетерпиму до всього, що могло взяти бодай часточку мене, її нероздільної власності. І я від кволого бунту й позірного прагнення свободи швидко повертався назад у непорушну фортецю її любові, як покірний утікач, який навіть не відходив далеко від брами.

Життя не пестить нас, і ми самі творимо свою громадку, свій космос, у якому доповнюємо одне одному все, чого нам бракує.

Коли мені загрожувала небезпека, я думав тільки про неї, підбадьорюючи себе думкою про її присутність. Коли мені було важко, я повторював її ім'я, як у молитві, знаходячи в ньому полегкість. Коли я радію, то поспішаю до неї поділитися своєю радістю, вдячний їй, ніби це вона подарувала цю радість.

Добра вона людина й гарна жінка, але те, чим вона стала тільки для мене, створив я сам. Навіть якби вона мала якісь великі вади, я не помітив би їх. Мені потрібна вона досконала, і я не можу допустити, щоб вона була не такою.

Я наділив її всім, чого не знайшов у житті і без чого не можу існувати. Навіть себе применшую перед нею, щоб підняти її, а з її допомогою й себе. Я щедро обдаровую її, щоб міг потім брати. Я обділений, вона усім наділена, і так я покриваю свої прогалини. Вона доповнює в мені втрачене, і я дістаю більше, ніж бажав мати. Мої бажання були невиразні й розпорошені, тепер вони зібрані в одному імені, в одному образі, справжнішому й кращому від будь-якої мрії. Їй я приписую все, чого бракує мені, і, зрікаючись себе, все одно не втрачаю нічого. Безсилий