Читати книгу - "Молоко з медом"

По-друге, він не зобов’язаний щось для неї робити. Каська й Наталія були з нею завжди, важко повірити, щоб тепер вони її відцуралися, перестали розмовляти чи покинули в біді. А Оскар нічого не мусив. І все-таки, відколи довідався, то часто питав її, як вона себе почуває, поступався місцем, був привітним. І Лінці це подобалося. Бо це все-таки хлопець. Навіть, якщо й не її. Дивина: потому, як Адріан таке їй устругнув, вона б мала зненавидіти чоловіків. Так, як Каська. Але Лінка помітила, що їй якось бракує чоловічого товариства. І ця зустріч точно піде їй на користь.

Мама від самого ранку ходила якась напружена, сама на себе не схожа. А все ж було так добре… Відколи обидві пішли поговорити з директоркою, Лінці здавалося, що вона якось змирилася з тим, що сталося й навіть цьому раділа. Купила їй одяг та речі для дитини, і взагалі… Але останні кілька днів щось було не так. Схоже, що в мами з’явилися якісь проблеми. Лінка могла лише сподіватися, що мама не захворіє знову. Усе могло трапитися. Нині, у суботу, мама складала речі в шафі. Нічого не поміщалося, як завжди. Раптом цілий стос білизни впав на підлогу. І тоді мама почала кричати:

— Як мені все це остогидло! Що ти собі думаєш? Ти збираєшся жити тут з дитиною? А де? Подивися, що в цьому домі діється! Тут немає й клаптика вільного місця! Де ти житимеш з немовлям? У своїй кімнаті?

Лінка стояла мов укопана й мовчала.

— Чому, ну, чому моє життя мусить бути таким нестерпним? Чому, варто мені щось запланувати — усе руйнується, як картковий будиночок?

На щастя, Адама вдома не було. Кая теж. Вони ще годину тому пішли по крамницях. Добре, що не бачили маму… такою. Крім того, навіть, якби вони й були тут, ніхто б її не захистив. Ну, хіба, може, Кай. Загалом… що ж. Така розмова не стала для Лінки несподіванкою. Можна було цього очікувати. Тепер чи в четвер: Бо й справді, вони жодного разу не порушили тему, де розмістити цю дитину, коли вже в них і так тісно. Це Лінка собі вирішила, що залишиться тут, бо це її рідний дім і її тут люблять. Мабуть, не всі припущення вірні.

— Ну, що? Чого витріщилася? — репетувала мати. — Я тебе питаю, де ти житимеш із дитиною? У своїй кімнаті?

Лінка ковтнула слину. Відчула, що от-от розплачеться, але продовжувала стояти нерухомо, мовби сподіваючись перечекати бурю.

Раптом почула, що двері до квартири відчиняються. До Адама і Кая ще долетіло останнє речення:

— Ти думаєш, що для Адама це буде так легко? Ти все наше життя знищила й ні в кого не питала дозволу!

— Припини кричати, — озвався Адам, раптово опинившись поруч із мамою. — Що з тобою діється? Що сталося? Припини на неї кричати! І не говори від мого імені. Не забувай: нічого не говори від мого імені!

— Я тільки питаю, де вона житиме з дитиною! Що в цьому дивного? — мама раптом вирішила перетворити свій крик на звичайну розмову.

— Це ми повинні щось придумати, — відповів Адам. — Це лише дитина. Заспокойся, Єво, не влаштовуй істерик. Може, тобі треба піти до лікаря?

— Не збираюся я приймати жодних ліків. Від них я тупішаю. А без ліків принаймні бачу світ таким, яким він є. Знімаю рожеві окуляри… — мама раптом захихотіла, і Лінці зробилося страшно. Мама справді поводилася дивно.

— Щось придумаємо, — повторив Адам. — Не переймайся, Халінко. Мамі, здається, не дуже добре. Вона точно не хотіла на тебе накричати.

Лінка зціпила губи й кивнула головою.

— Дякую, — сказала вона. — Я… мені вже треба йти. Поговоріть собі… самі.

Попри те, що Адам був на її боці, Лінка не могла й на хвилину довше залишатися вдома. Швиденько вкинула до торби зошити й підручники, а тоді вибігла із квартири. Що ж, до зустрічі з Оскаром було понад півтори години. Перевірила адресу, набрала «Як доїхати?». Це кілька зупинок після Рондо Вашингтона. Вирішила там вийти й прогулятися пішки. Бо, здається, негарно приходити зарано?

Вийшла на Рондо й подалася підземним переходом. Макарони, кебаб, фалафель… Вона знову зголодніла. «Вгамуйся!» — майже крикнула сама на себе Лінка. Хіба можна стільки їсти? Що станеться, як вона погладшає й більше ніколи не буде стрункою? Лінка вже поснідала, причому двічі, втоптала купу всього, а на додачу ще й здобну булочку. Ні, цього точно задосить.

Помітила поруч якийсь парк і вирішила пройтися, тим більше, що їй справді треба заспокоїтися. Може, погода й не була дуже гарною, але й дощ не падав. Щойно ступивши на паркову доріжку, Лінка зрозуміла, що то була слушна думка. Може, вона трохи залегко вбралася й трішки замерзла, та зате від швидкої ходи розум почав поступово прояснюватися. Принаймні вдавалося ставити собі відповідні питання. По-перше, чи можуть її вигнати з дому? Якщо вона доросла, то, мабуть, що так? І де вона тоді подінеться? По-друге, якщо й ні, то, справді, куди поставити дитяче ліжечко й де розмістити речі? Бо її кімната скидалася на крихітну нірку. Можна помінятися з Каєм, його кімната більша. Але це нечесно… Лінка цього не уявляла. І, звісно, вона розуміла, що маля може стати для всіх проблемою. Хто доглядатиме дитину, коли вона, Лінка, буде в школі? Найняти няню? Але в них і так обмаль грошей. Тоді, у директорки, мама сказала, що вони її підтримуватимуть. Що з нею сталося? Вона перестала приймати ліки? Тоді… невже це значить — і тут Лінка похолола — невже це значить, що лише завдяки лікам мама була нормальною людиною? Може, насправді вона така, якою Лінка її нині побачила? І зовсім її не любить? Лінка відчула, як по щоках спливають дві теплі сльозини. Боже, ні, не треба знову рюмсати. Бо ще й Оскар побачить, а вона точно не хотіла, аби він знав, що вона плакала.

Вітер шарпав голі гілки дерев, і раптом Лінка усвідомила, що не дуже орієнтується, де опинилася. Небо потемніло, почався дощ. Блін, отак замислившись, вона пішла невідомо куди, і тепер стояла посеред парку, біля якогось містка й ставочка… In