Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

геть збила мене з пантелику. Ти подобаєшся мені, ти мене зачарувала. Я казав тобі, що не зможу ризикувати усім заради жінки, якої навіть не знаю. Сядьмо, люба, і ти розповіси мені усе із самого початку. Я мушу зрозуміти, що робити далі, як убезпечити тебе… і себе. Адже, я так розумію, ті люди, росіяни, розраховують застати мене у тебе вночі. Тож у нас не так вже й багато часу…

Сибілла зітхнула. Дія кокаїну заважала їй зосередитися, але вона все ж зібралася з думками.

— Є одна жінка, — сказала вона. — Її звуть Зоя Воскресенська. Вона — росіянка. Агентка ОДПУ… Під виглядом співробітниці російського нафтового синдикату вона здобуває відомості для совєцької розвідки… Вона приходила до мене удосвіта. Алексе… Ти маєш знати… Вона давно тримає мене на гачку.

* * *

Знайомство вчорашньої Соні Ейзерманн, а сьогодні розкішної Сибілли Чеддерс із лордом Семпіллом у ВНК планували дуже ретельно. Адже Семпілл міг стати найкращим інформатором щодо бурхливої діяльності Великої Британії на Далекому Сході.

На роль спокусниці англійського лорда її затверджував сам товариш Бокій[6]. Соня для цієї ролі підходила ідеально. Вона добре володіла французькою й англійською, була витонченою і чарівною. Справжньою світською дамою.

Їхнє із Семпіллом зближення відбулося того ж таки 1922 року, у Владивостоку, за вельми пікантних обставин, щоб у англійського лорда не залишилося жодного сумніву у цілковитій спонтанності і випадковості того знайомства.

Для втілення плану її ще за півроку до того звели з одним із найяскравіших лицарів білогвардійського спротиву, красенем Костянтином Шубертом, який і гадки не мав, що прекрасне тіло поряд із ним у ліжку, яке він пестив мало не щоночі, належало не просто вродливиці, а жінці, через яку усі його слабкості, уподобання та смаки, ба навіть кожен крок ставали відомі чекістам. Картярство, найпристрасніше захоплення Шуберта після жінок та справ державницьких, уже тоді затьмарювало йому розум.

У ті останні дні владивостокського буття марноту та безвихідь підсвідомо відчували усі, хто намагався хоч якось утриматися за рятівну соломинку надії, якою після краху уряду Колчака тут, у Примор’ї, на рубежах більшовицької Далекосхідної республіки став Тимчасовий Приамурський уряд на чолі з братами Меркуловими.

Вона була з «ідейних».

Шуберт не просто відчував ту безвихідь інтуїтивно. Він добре усвідомлював неминучість остаточного і безповоротного краху усіх надій і сподівань російського офіцерства та купецтва на воскресіння великої імперії. То була лише справа часу. І це усвідомлення невідворотного аж ніяк не мобілізувало до дій, а тільки посилювало його внутрішню темряву і хандру.

Усю операцію готувала, прораховувала і координувала шмаркачка двадцяти двох років, однак уже затята чекістка з поважним послужним списком — Зоя Воскресенська. Такі не мали жалю та співчуття, не знали докорів сумління і тремтіння у руках. Ні щодо чужих, ні щодо своїх.

Для того щоб поближче підібратися до лорда Семпілла (про мздолюбство лорда уже тоді ходили чутки), товаришка Воскресенська запропонувала зіграти на отій великій слабкості Костянтина Шуберта — картярстві. Тим більше, що поряд із Шубертом повсякчас уже була вона, Сибілла. А той щиро вважав, що своїм порятунком та шматком хліба Сибілла завдячує саме йому.

Власне, на місці Сибілли підсадною качкою мала бути сама Воскресенська, та Бокій її забракував: для того, аби причарувати серце білогвардійського красеня-офіцера, а тим більше — британського аристократа, у Зої не вистачало ні світського шарму, ні потрібної елегантності, ні білизни зубів, ні легкості погляду.

«У тебе на лобі написано, Зоє — ВНК», — якось пожартувала Сибілла й отримала такого міцного ляпаса від чекістки Воскресенської, від якого щока пашіла ще кілька днів.

Отож, Зої довелося змиритися зі своєю пролетарською зовнішністю, і місце у ліжку Шуберта дісталося Сибіллі.

Як і планувалося, того вечора Костянтин Шуберт узяв її із собою до місцевої гральні. Шуберту завжди подобалося, коли вона поряд. Наче талісман. На ній була дорога сукня, обличчя Сибіллі доводилося приховувати за кокетливою вуаллю, але ніхто зі шляхетного товариства насправді не обманювався у тому, що вона — усього лише дорога шльондра Костянтина Шуберта.

Сибілла помітила його ще від дверей… Розкішний британець сидів за гральним столом невимушено, з тінню легкої нудьги на обличчі.

Семпілла до Владивостока привели справи… Однак усе пішло не так, як гадалося, і найближчі кілька днів перебування у Владивостоку Вільям Семпілл мусив гаяти час за зеленим сукном. Все інше для його витонченого аристократичного смаку у цьому місті видавалося занадто убогим і нікчемним. Навіть філіжанку із кавою та склянку для горілки, яку подавали у гральні, він розглядав довго й нудно, немов видивлявся на них сліди чумної палички.

Але таємнича жінка під вуаллю за гральним столом Семпілла зацікавила одразу. Не могла не зацікавити.

Завдяки старанням спеціально підсаджених гравців Шуберт у той вечір програвся британцю до решти. Ставити більше було нічого. Історія повторилася. І Костянтин у відчаї поставив на свій талісман…

Зрештою, розсудив він, талісман — тільки дорога проститутка. Так чи інакше їхні шляхи зовсім скоро розійдуться… То, може, він заразом зробить добру справу і забезпечить красуні Сибіллі нового покровителя, шматок хліба і сяке-таке безбідне життя? Нехай хапається за цього британця і тримається намертво…

Наступного дня прийшли погані новини. У дворах адміністративних будівель у багаття полетіли секретні документи та особові справи. Вулицями у бік порту заторохтіли підводи й автомобілі, наповнені казенним майном й пожитками городян. І всім стало зрозуміло: дива таки не станеться.

Сибілла бачила, як з вікна автомобіля, що вивозив речі із резиденції тимчасового уряду Меркулова, виглядав парадний портрет імператора Миколи II. Напівсхований шматком темної матерії, цар на портреті наче грався зі всіма у хованки, але нікому до нього не було діла — навколо вирував хаос.

За розкішними французькими портьєрами номера Вільяма Семпілла тривожні сірі ранки змінювали холодні осінні ночі.

Білі відступали у невідомість, червоні впевнено наступали. Вітер кружляв у повітрі обпалим листям і старими газетами. До причалу підходили й відходили переповнені знервованими пасажирами останні рятівні пароплави. Навколо метушня, люди з дітьми й валізами, військові — не проштовхнутися…

Та Вільяму Семпіллу не було до усього цього жодного діла.

А вона… Вона була із ним, справжнім англійським лордом. У ліжку. На другому поверсі респектабельного готелю «Владивосток», насолоджуючись своєю, нехай і тимчасовою, безтурботністю…

Цей готель, здавалось, вчепився у них кігтями, не бажаючи відпускати своїх чи не останніх щедрих постояльців.

У коридорах уже не було чутно кроків численної готельної обслуги — залишилися ті, кому нікуди було тікати. Кухня працювала тільки заради них — заможного британця