Читати книгу - "Зібрання творів"

сорока-ворона дзьобала мій хліб

і зизо в вікно позирала -

ота, що у кілька ґратованих шиб

цю кару мені віщувала.

23.1.

* * *

Як крига, падає навкруг

з ясного неба грім.

Чи я вже вмер? Чи ще помру?

Нехай. А біс із ним.

Усе одно – життя нема.

Нема. І – не було.

Воно без цвіту одцвіло.

День почала пітьма.

Ти ж ледь розвиднівся в собі,

ледь-ледь замерехтів.

Що – руку простягав добі?

А взяти не схотів?

Чи поцуралася вона

твоєї ліпоти?

Чи, може, – Господи, прости -

людське життя – мана?

Проте ясній будучині

доземно уклонись

і мов, що на її вогні

ти вигорів колись.

А, може, пропливуть віки,

і буде їм дарма,

хто, що й коли на серці мав,

кого ненавидів, кохав…

І радісна юрма

розіб’є золото смертей

на мідяки життя,

і обіп’ється рідний степ

солодким небуттям.

25.1.

* * *

Це горе – як дарунок долі.

До лиха лихо додалось

і сивиною узялось.

Вночі наснилось, ніби в полі

знайомий і непевний хтось

все сновигав собі поволі,

так, нібито шукав когось.

А я подумав: не мене,

авжеж, що не мене шукає,

бо вже ніхто не пом’яне

і аніхто не напитає,

куди пішли мої шляхи,

того, хто про чужі гріхи

радніше, ніж про власні дбає.

Ото дурний, раз віри йняв,

що тільки божевільний – вільний,

що цей буремний, заметільний

світ обернувся нам на рай.

9.2.

* * *

І як віддячу я перу,

що тут вилежую боки?

Хоч і чорти ще не беруть,

та витлівають сорочки.

Пощо в мені безсмертний крик

гримить, як грім, і не дає

щасливо вмерти. За своє

життя ти, як до себе, звик -

до смерті власної. Живий

чи ні? Ти дивишся когось?

Ачи тобою глянув хтось -

незнаний, віщий, горовий?

А, може, ти вже геть пропав,

згубився проміж буднів-свят?

А хто ж тоді припав невлад,

нагірню волю розпрокляв,

що стала власною? Не ти?

Кому ж одслонені світи

закаркали, як вороння:

лети додому – навмання,

крізь сни і мури, попри варт

недремне око. Там – твій брат,

і дім твій брат, і стіл твій брат,

і кат, і жертва – теж твій брат.

Як тяжко стогнуть голуби!

О як віддячу я перу,

як відучу його, аби

не довірялося добру!

9.2.

* * *

Ми радо полишаєм власні гнізда

і, випускаючи бажання в лет,

все квапимось до самопочезання,

мов шлях од себе – справжній для душі.

А десь покинуте гніздо чорніє,

як перший прогріх волі, цятка болю, -

і найчистішого – увіч нам світить,

на відстані розпечена, мов жар.

О це протистояння напівдуш -

цих двох кавалків серця, що надію

все не доточать спогадом, а спогад

зі сподіванням в’яжуть уводно!

Рознапрямкована глуха душе!

Затиснутій минулим і майбутнім,

тобі ані знайтись, ні загубитись -

ти мого тіла яро-чорна тінь.

Летиш на відстані од мене, вабиш

подобою святого мого лиха,

перед яким в блаженному знесиллі

ти колінкуєш, ніби вічний раб:

ніяк не виблагаєш поєднання

душі із тілом, радості – з журбою,

життя зі смертю, неба із землею,

тебе на безголів’я світ несе

ошуканим твоїм бажанням власним.

Чи ти ж ще чуєш прикорні свої?

9.2.

* * *

Смерть розлетілася на друзки,

замерехтіла в сотні днів.

Схотів почезнути? А дзуски!

А що ти на віку зробив?

Капарив вірші недолугі,

чи перестояну пускав

жовч? Чи, сподобившись наруги,

страждання многолітував?

Хіба ж ти все життя ізбоку

не йшов, проклавши манівці -

собі на муку і мороку?

А біль розвиднів на лиці?

А не розвиднів. Громовище

пропасницею край трясло,

тобі ж, здавалося, було

і найдорожче і найближче

чуже. Як мало-непомалу

над обрій підбивався день

гінкий, як меч двобічножалий,

допоки журних сто пісень

прорвались горлом і рікою,

проллялися і потекли

поперед себе й за собою.

Душі ж здолати не могли,

бо ні кінця тобі, ні краю,

ані зупину, ні мети.

Лиш горе грає-виграває

од радісної німоти.

* * *

Постигла кров у жилах, навіть сон -

камінний, а тремтить, як свічка в вітрі.

Прокинься. Із чола неспокій витри

і відведи долонею прокльон.

Приснилося, немов твоя межа

геть навпіл душу всю промежувала

і те, що не жило, а доживало,

раптово народила з-під ножа.

А далі, за кривавою межею,

пів твого світу вже цвіте, мов мак,

а ти все позираєш, неборак,

за тим, що називалося твоєю

святою суттю, а тепер стоїть,

ховаючись у тінь чужого болю:

мовляв, іще пожди – пожди недолю -

ще ж суть твоя, мов вискалка, блищить

на прісних водах. Серце скрижаніле

згорнуло пелюстки, сховало в смерть,

що бігла по слідах і не добігла.

Лише досада залила ущерть

душі твоєї білу філіжанку,

в якої пооббивано краї.

В яскиню сну не зайде ніч-коханка:

неславою застрашено її.

11.2.

* * *

Погорою, а потім пониззям,

попри мури, і вежі, й дроти

забудованим полем Елізію

він заходився од німоти.

З перерізаним горлом, як півень,

відчайдушно лопоче крильми,