Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

— Олька, привіт, — показалася усміхнена голова Тимофія з-за дверей.

— Привіт, — буркнула мала на мить відриваючись від свого телефону. 

— Ти ще плетеш усілякі свої небелички з бісеру? 

— Мама і баба каже, що небилиці в тебе в голові, — випалила Оля, на що Тімоха лиш закотив очі та реготнув.

— А сплети мені браслетик з ромашками, — попросив він, а мала лиш пирхнула, — Я заплачу, – швидко додав, на що та таки відклала телефон і запитала:

— Скільки? 

— Сплетеш побачиш.

— Ага, щас, — виставила йому Оля дульку, — Знаю, я тебе, — похитала головою.

— Добре, плачу вже, — сказав простягаючи малій великий "Снікерс". Мала хмуро подивилася з під лоба, швидко вхопила смаколик, і запитала:

— А грошима коли? 

— Теж дам, обіцяю.

   Оля невдоволено повела кутиком рота, але все ж погодилася. Тому за кілька днів Тимофій вже і справді тримав браслет в руках. Заплатив Олі як і обіцяв. Сховав в кишеню і хутко сівши на велик поїхав.

— Знову, той безголовий кудись помчав! — визирнула у вікно Орися. — Не розумію, — знизала плечима жінка, — Куди воно їздить, якщо в нього Даринка є. 

— Дівчина на навчанні в Києві, то що йому цілими днями вдома сидіти? — обурилася бабуся, — Вони не заручені ще, хай катається. Орисю, йому ще двадцяти навіть немає, ще все сто разів може змінитися, куди ти спішиш? Ну я он вже стара хвора, можу не дожити до весілля, ну а тобі то чого? Син не дожив, — тужливо говорила Катерина, — Ти мусиш дожити.

— Так то воно так, мамо, але все ж я хвилююся за них, — говорила проводжаючи сина поглядом. 

— Трохи менше  бери хвилювань до серця, а дурниць в голову, бо останнім часом виглядаєш якось не важно, тебе точно нічого не болить? Може би до лікаря сходила? — говорила Катерина уважно дивлячись на Орисю. Катерину турбував її стан, останнім часом. 

— Та була вже, — махнула рукою жінка, — Кажуть все гаразд. Побільше відпочивати радять.

— Ну от і відпочивай трохи більше. Воно все буде як має бути. Мають ці діти бути разом, най будуть. Ти голову не суши собі.

Я он тільки вчора до Даринки дзвонила, каже все в них гаразд. Бо в нього нічого не допитаєшся, одні жарти і пусте базікання.

— Ну, якщо Даринка каже, що все гаразд, то значить так і є. Вона дівчина порядна, спокійна, з нею Тимофію буде добре. 

— Мені не подобаються твої розмови, Орисю, ти ще сама молода, про себе подумала б, як своє щастя влаштувати. Он в нас є і для тебе кандидати.

— Пфф, — закотила очі Орися, — цікаво мені які ж то?

— Ну, взяти хоча б Мирона. Хлоп працьовитий! Трактора має, нам би по хазяйству помагав, — всміхалася Катерина.

— Мам, ну не вигадуйте, но. Ви ж знаєте, що я любила лиш вашого сина…і завжди любитиму.

— Знаю, — сумно зітхнула бабуся, — Але нема вже його мого сина, а ти є. І твоє життя триває і ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливою.

    Орися знала, що свекруха бажала їй добра, але хіба могла вона їй зізнатись у, тому що скоро помре. Ні, так ще й матір разом з собою до могили зведе. Хай краще живе ілюзіями про щастя. 

###

   Ну, а Тімоха остаточно втратив голову. Розчинився у дівчині–ромашці з фамілією маку. Сумнівів що це кохання не було. Мати з бабусею постійно намагалися, щось вивідати від нього, але той мовчав як партизан. Лиш ходив і всміхався. Обіцяв собі, що як тільки Каріна відповість йому взаємністю, одразу познайомить її з рідними. Але дівчиина все не зізнавалася. Хоч він і відчував, що подобається їй, проте хотів це почути. Але він не підганяв її, лиш кожного разу все більше підганяв велик, коли їхав до Рівного. 

   Для багатьох початок зими означав лиш настання холоду, але для Тімохи це означало дві речі. Скоро в Каріни день народження, а значить треба думати де ж взяти гроші на подарунок. В мами і бабусі просити він би не став. На постійну роботу часу не було, бо пів дня йшло на пари, решту на роботу в селі. Залишався лиш якийсь неофіційний підробіток. Роботи Тімоха не боявся, бо з дитинства пахав. Але з настанням зими роби в селі не ставало. Ні город не скопаєш, ні ягоди не позбираєш, тож де взяти гроші поняття не мав. От і помчав в Рівне в надії знайти бодай якусь роботу. Ну а проблема номер два, що з першим снігом та морозом про велик доведеться забути, а значить будуть бачитися з Каріною не так вже й часто.

   Кілька днів підмітав в районі автовокзалу "Чайка". Постійно одягав худі з каптуром, щоб бува, не побачив хто з знайомих. Бо стидно ж було, що молодий хлопець та й віником махає. Але пробув тут не довше тижня, адже постійно доводилося прогулювати перші пари, а так і дійсно з перездач не вилізеш. Та й платили мізер.  Тож, вирішив попроситися на будову. Ходив питав де бачив якісь роботи, чи не потрібні руки на кілька днів. Майже скрізь відмовляли, але зрештою погодилися взяти в одній бригаді. Щоправда, знову довелося прогуляти кілька днів пар. Йому, як халявній робочій силі, підкидали найважчу роботу, але він у відчай не впадав, бо знав ради чого працює. Вечір безсилий падав на ліжко, ще й мати з бабусею мозок виїдали, мовляв, де лазить цілими днями. Але все ж вилізти на льох, щоб подзвонити до Каріни, сили знаходив. І ось заробивши трохи грошей радісно йшов ледве перебираючи ногами в квітковий магазин.

— Доброго дня, — радісно увірвався в квітковий Тімоха. — Мені потрібен букет…для дівчини на день народження, — вирішив уточнити.

— Доброго дня, які квіти любить ваша дівчина? — почув він запитання і впав у ступор. Насправді він не знав, які квіти любить Каріна. Не сумнівався, що ромашки, але все ж хотілося подарувати їй щось особливе. 

— Можете взяти троянди, це безпрограшний варіант, — посміхнулася продавчиня. — Ну а хоч скільки років дівчині буде, знаєте? 

— Дев'ятнадцять, — відповів, — А давайте дев'ятнадцять троянд, але найкращих.

   Коли букет було обрано, вирішив зайти ще в ювелірний. Не знав чи вистачить грошей, але дуже хотілося подарувати щось пам'ятне. Щось, щоб пов'язувало їх обох. Вибрав срібний браслет з невеличкою ромашкою.