Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

###

   Ліда роздратовано йшла до дверей говорячи сама до себе:

— Ну сказала ж тому Оресту, не приїжджати, немає в мене сьогодні настрою, нє таки приїхав…— буркнула відчиняючи двері. Але на порозі стояв не Орест, а Тімоха.

   Тримав в руках довгі білі троянди і всміхався. Ліда хитро посміхнулася і склавши руки на грудях повідомила:

— Знову ти запізнився, Тимофію. Антон вже забрав Каріну, — задоволено говорила, а от задоволення з обличчя Тимофія повністю зникло. Розгублено опустив букет похнюпившись. — Але вона вже десь має прийти, — додала Ліда перевіряючи годину, казала буде о восьмій, а вже половина, тож хочеш, можеш її почекати, — запропонувала дівчина запрошуючи Тімоху всередину. Тимофію два рази повторювати не потрібно. Він швидко роззувся і за запрошенням Ліди швидко пройшов на кухню.

— Чаю? — всміхнулася та.

— Ага, — розгублено кивнув той дивлячись на великий букет троянд, де щонайменше було п'ятдесят бутонів. — Це…?

— Ага, — підтвердила його здогадки Ліда, — Це Каріні Антон подарував, гарний пра? — наче знущаючись запитувала.

    Тімоха сумно перевів погляд на свої троянди, що загубилися на фоні тих пишних Антонових. Якось стало неприємно. Так, Каріна казала, що Антон лише близький друг, але Тімоха то знав, що Антон просто другом бути їй не збирається. 

— Важко з таким тягатися, правда? — хитро примружила очі Ліда, простягаючи тому кружку чаю. — А чого сьогодні не жартуємо? — засміялася, — Де зухвалість, впевненість у собі? — реготала Ліда жартуючи, але насправді це не аби як зачепило Тимофія. 

— А ти чо в такому вигляді? — насуплено запитала дівчина.

— Якому? — перепитав Тімоха нарешті відриваючи погляд він букету.

— Ну…бомжацькому? — розсміялася та.

— А так я цей…з роботи одразу сюди, — пояснив чухаючи потилицю.

— Ну і де ж працюєш? На сміттєзвалищі? — не втрималася від злого жарту.

— Вже ніде, …я на будові був. 

— Я зрозуміла, — поставила горнятко Ліда на стіл, — Ти пішов на підробіток, щоб купити Карінці подарунок?

Тімоха несміливо кивнув.

— Як же це романтично — прикусила губи Ліда. — Любиш її? — зненацька запитала.

— Люблю, — відповів впевнено без вагання.

— Тоді чому не говориш про це? — здивовано вигнула губи Ліда.

— Я говорив….вона ні.

— Ну то скаже ще…мабуть, — вирішила додати. — Якщо ти образиш її, я тебе…я не знаю що тобі зроблю. — впевнено говорила Ліда. — Якщо це твоя забавка, то краще…

— Я люблю свою ромашку, — мило всміхався той наче не чуючи її погроз. 

    Згодом в двері знову подзвонили і Ліда пішла відкривати. Це виявився Орест, який таки вирішив заїхати. Ліда невдоволено буркала, але все ж в душі раділа, що той таки прийшов. 

— Ну я йду, ти зачекай її вона скоро прийде, — сказала Ліда виходячи, — Зробиш їй сюрприз, — підморгнула ховаючись за дверима. 

    Тімоха допив чай, годинник показував восьму, але Каріни все не було. Ходив скоса поглядаючи на Антоновий букет. Зрештою роздратовано зітхнув і пішов до кімнати. На підвіконні стояв його вазон. Ромашки давно перецвіли, але вона їх не викинула, береже. Всміхнувся. 

    Ходив по кімнаті в очікуванні. Хотів потримати в руках кожну річ, до якої торкалася його дівчина. Обережно сів на диванчик пригортаючи до себе її подушку. "Ех, Каріночко моя, де ж ти так довго?" — важко зітхнув обіймаючись з її подушкою. 

   Нарешті побачив Каріну з Антоном, що зайшли на подвір'я. Мовчки спостерігав ховаючись за фіранками. Бачив як Антон нахабно не відпускав її руки, як постійно підходив все ближче, ймовірно намагаючись поцілувати. Хотілося жбурнути в нього чимось важким, як мінімум своїм великом, бо схоже жолуді тоді не допомогли. Нарешті Каріна зайшла до хати, так і залишивши Антона ні з чим.

— Хамоміла, і коли ж ти нахамиш цьому нав'язливому Антону? — почула дівчина голос коли зайшла до кімнати. Налякано сіпнулася плигаючи Тімосі прямо в обійми.

— Так зразу обійматися, — розсміявся той, обіймаючи притискаючи до себе, — Це ж наче в тебе день народження, а не в мене? За що мені такі дорогі подарунки?

— Тімоха, — гепнула його по грудях Каріна, — Не можна так лякати! Як ти тут опинився взагалі?!

— Мене твоя подруга впустила, вона до речі теж мого зовнішнього вигляду злякалася, — всміхнувся він випускаючи Каріну з обіймів. — Ти чого ромашки не поливала, геть засохли, — говорив серйозно дивлячись з під лоба.

— Так ж зараз не сезон на цвітіння, — розгублено говорила.

— Знаю, — видихнув він, —  А коли почнеться сезон на почуття? На твої почуття до мене? — запитав беручи її руки.

   Каріна ніяковіючи опустила очі. Серце гепало, закладаючи собою вуха. Але все ще мовчала, не наважувалася сказати цих три слова.

— З днем народження, Ромашко, — сказав Тимофій дістаючи з штанів браслет сплетений з бісеру з ромашками. — Це моя сестра зробила, знаю це не цінна річ, але у неї гарно виходить, правда? — запитав дивлячись Каріні в очі. Шукав, а чи не буде там розчарування, але його не було. Бо цій дівчині важлива була не ціна речі, а цінність. 

— Красиво, — відповіла беручи подарунок.

— І ось ще один, — витягнув він інший, що купив в ювелірному, — Теж не дорогий, але…

   Каріна у відповідь лиш простягнула йому свою руку, щоб він одяг.

— Хотів колечко, але не знав розміру твого пальчика, — говорив обережно одягаючи прикрасу на її зап'ястя. — Але й ще рано тебе кольцувати, — розсміявся, — От тільки зізнаєшся в почуттях,  так одразу куплю, — сказав легко тицьнувши їй по носику пальчиком.  

— Тім, — говорила Карінка розглядаючи браслет, — Я…

— Я кохаю тебе, — закінчив за неї фразу Тімоха. Прошепотів спираючись лобом на її лоб. — Я рідко коли буваю серйозним, але сьогодні я говорю це серйозно як ніколи, — говорив ніжно торкаючись руками дівочого обличчя. 

  Замість відповіді Каріна лиш обійняла його. Вперше, сама. Руки знову почали тремтіти, і не тільки руки, але й вона сама.