Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Село, як село. Нічого особливого. Два десятки присадкуватих хатин, що покосилися від віку. Потемнілий від дощів і снігу дах із очерету. Місцями повалений тин. Стовпи підгнили, а підправити чи змінити руки не дійшли. Або бажання не було. Так часто трапляється, якщо землі переходять із рук в руки від одного пана до іншого. І новий, знаючи що теж не завжди осів, а лиш отримав село тимчасово, намагається вичавити з селян по максимуму. Скільки встигне. А то й геть усе вигрібає, до останньої крихти. І тоді в селах залишаються лише баби та дітлахи, а мужики виходять на розбій. Втрачати їм нічого. Краще від шаблі козаків чи стражників, ніж із голоду — дивлячись, як пухнуть, чорніють та вмирають діти.

Скільки таких напівзанедбаних, а то й зовсім примарних сіл довелося побачити на цих, начебто, створених для благополуччя землях. Та ні, де бусурмани не спалили, там свої пани розорили.

Але цього разу щось було інакше.

По-перше, — занадто багато гайвороння кружляло на протилежному боці околиці.

По-друге, — пси… У тому сенсі, що навіть у найубогішому селищі завжди є бодай парочка кобиздохів. Що заливистим гавкотом зустрічають ще перед огорожею всякого чужинця. А як інакше встигнути втекти чи сховатися?

А по-третє, — у повітрі, хоч і слабо, але вельми виразно пахло… церковним лоєм, свічками та ще якимись іншими воскуріннями... Я в цьому не розуміюся. Але хтось хоч один раз вдихнув цей запах, з іншими ароматами вже ніколи не сплутає.

Я вийняв мушкет, перевірив чи заряджений і обережно, прислухаючись до будь-яких звуків, направив коня не до центру, як завжди, а в об'їзд. Береженого, як то кажуть, і Бог береже.

Інтуїція не підвела. Не дарма вороняччя кружляло. Лише три хати проїхав, коли натрапив на те, що приманювало пожирачів падлини з усієї округи — стос людських тіл. Хтось не полінувався стягнути їх в одне місце, роздягнути догола і скласти одне на інше, як полінницю... Кілька десятків трупів. В основному, жінок та дітей. Єдиний чоловік — сивобородий старець — дивився на них чорними ямами випалених очних ямок, прибитий навпроти до дверей хати.

— Охрініти… Це хто ж так, сука, розважається?

Судячи з того, що в стосі виднілися тіла молодих дівчат і підлітків, на село напали не бусурмани. Навіть хворі на всю голову башибузуки не вбивали б тих, кого можна вигідно продати на невільничому ринку. Харцизи, коли з перепою й розлючені, що не знайшли чим поживитися — ті могли б… Але в цьому випадку тіла валялися б там, де їх спіткала смерть і все одно серед трупів не було б стільки дівок. Для продажу чи забави, але більшу частину забрали б із собою.

Купа-мала з небіжчиків найбільше нагадувала спробу скласти похоронне багаття. Тільки дивне якесь. Без жодного поліна. Навіть снопами чи хмизом не обклали.

Але проїхавши ще кілька десятків кроків, я забув про них, оскільки нове видовище було куди важливіше.

У самому центрі села дров вистачало. З них навіть ціле підніжжя спорудили. Нагорі якого стояла дівчина. У білій сукні та вінці з польових квітів, чим радикально відрізнялася від оточуючого аутодафе натовпу — в чорних плащах, сутанах і воронених та черлених обладунках.

   «Чорні» молися, схиливши коліна, але, схоже, урочиста частина підходила до завершення, тому що один з них, уже стояв поруч полінницею, тримаючи напоготові палаючий смолоскип.

Я не зібрання чеснот і не ангел, але з дитинства, не вникаючи у питання віри, ненавиджу інквізиторів саме через автодафе. Тому що це дуже боляче… Я сам вогню побоююсь і завжди вважав, що на подібну смерть заслуговують лише закінчені відморозки, які мають на совісті не один десяток життів. І вже точно не юні дівчата, звинувачені божевільними святенниками у зв'язку з дияволом. А швидше за те, що гарна вродилася і «побожним» отцям не дала…

Може, мені б вдалося вирішити питання мирним шляхом. Наприклад, запропонувавши викуп. Хоча, дивлячись на ці фанатичні обличчя, навряд чи… Та й неважливо, все одно часу на дипломатію вони не залишили. У той самий момент, коли я виїхав на площу, молільники піднялися з колін, а кат сунувся з вогнем до дров.

— Бабах!

Людину зі смолоскипом відкинуло на пару кроків. Вогонь також…

Люди в чорному почали повертатись у мій бік. Повільно і невідворотно, як хижі звірі, в загін до яких забрело ягня.

Я, правда, ще те ягня... І якщо можу вибирати між «втікати» чи «пульнути ще раз», віддаю перевагу другому.

— Бабах!

Один із тих, що в сутані, повалився на землю. Ну а чого, не в лицарів ж мені стріляти? Тим більше, ченці озброєні пищалями і тягнуться до них уже п'ятеро. Добре, що на час церемонії поставили зброю в піраміду. Тож поки розберуть, поки заладують…

— Бабах!

Убив не вбив, але затор організував непоганий. Той чернець, у якого я потрапив, звалився на піраміду, придавивши пищалі тілом, створюючи для товаришів додаткову перешкоду. А будь-яка затримка ворога, мені на користь. Ось тільки скористатися з неї я теж не встигав. Поки зменшував поголів'я ченців, один із лицарів опинився в сідлі і тепер поганяв коня в мій бік.

Мати моя жінка. Натуральний робокоп, тільки зі списом, а не бластером. Кінь теж закутий у броню з голови до копит. З моєю шабелькою можна навіть не підходити. Простіше з танка заклепки зрубати.