Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ця відповідь курінному більше сподобалася. Він по-батьківськи поплескав мене по плечу і кивнув на двері.
— Заходьте, гм... каліки перехожі. Хлопці як раз обідають. І ви приєднуйтесь. Чим хата багата. Куліш сьогодні та риба. П’ятниця... пісний день.
— Дякую, Тарасе... — після того, як з офіційною частиною було покінчено, курінний, і Василь заговорили простіше. Зрештою, не в поході, коли отаманська влада незаперечна. А у повсякденному житті Трясило не надто старший за Полупуда. — Не подумай, що носом кручу, але щойно з-за столу Сірка встали. За Петра помовчу, але сам — якщо ще хоч ложку з'їм — бігме, трісну.
— Ну, то так посидьте. Про пригоди свої розповісте.
— Це можна, — погодився Полупуд. — Тільки, скажи спершу, зі Свиридового кутка є хтось зараз у Січі?
Курінний хитнув головою.
— Ні. Як гонець приніс звістку про те, що сталося. Обидва Кречета, Сокирник і Черствий Хома, а з ними десяток хлопців у той же день до Перекопу відправилися, сподіваючись перехопити бусурман — і як не відбити, то викупити своїх. Карапуз загинув недавно. Ходив татарські улуси щипати, а зловив стрілу оком. Там же в степу його і поховали.
Тарас задумався, загинаючи пальці.
— Так що, нікого немає... Лише Архип Тесля залишився. Але він зі своїм десятком і синами в далекому дозорі. Швидше як за тиждень назад не чекаю. Хіба що йому потім і розкажеш, як біда трапилася. І синам, що осиротіли…
— Принесла нелегка того гінця, тільки замішання наробив, — з досадою махнув рукою Полупуд. — Я ж хлопцям іншу звістку привіз. Більш радісну. Жива Архипова Мотрона, і донька Устя теж врятувалася. І не лише вони… Багато хто зі Свиридівців уцілів. Я їх у потаємному місці заховав. І не одних. Іван Корсак з ними зимувати буде. Так що не пропадуть молодиці.
— От же ж справді, не дарма кажуть — лиха новина на крилах летить, а добра — з костуром шкутильгає… — покрутив головою курінний. — Хоч слідом кого посилай, щоб марно не чекали.
— Нічого… Як не своїм, то чужим допоможуть. Чи ж то один загін татарський на Порубіжжі бешкетує? А скільки купців валашських та московських не гребують таким крамом? Шкода, що віри одної.
— Слушно, — насупився Трясило, котрий краще за Полупуда знав справжній стан речей. — Ну, що ж, добре й так. Могло бути гірше.
— Але і допомога не завадить... — продовжив Василь. — Припасу підвезти. Та й взагалі... Охріма Кречета особливо було чим потішити. Його сім'я майже вся вціліла. А тепер козак ще казна-скільки душею маятися буде.
— На те і серце, щоб боліло... — знизав плечима Трясило. — А хто спокою хоче — сім'єю не обзаводиться. Запам'ятовуй, хлопче... Чого встав, як засватаний? Проходь.
Спасибі, звичайно, але у мене є справи значно важливіші за товариські посиденьки. Правда, такі, що реклами не потребують.
— А можна, я тут почекаю?
Поважну причину придумати не вдалося, спасибі — виручив Полупуд. Побачивши подив на обличчі отамана, Василь пояснив моє небажання заходити в курінь:
— Петро, скільки себе пам'ятає, в монастирській келії провів. Ось, з тих пір, і не любить стелі над головою. Ніяк небом та сонцем натішитися не може.
Така відповідь козака влаштувала. Більш того, він ще й від себе додав цілком серйозно:
— Розумію. Після п'яти років турецької неволі, я коли на наш берег перебрався, майже добу лежав у траві горілиць і нічого не хотів. Ні їсти, ні пити... Аби лише сонце світило, та у ночі на Чумацький шлях без решітки над головою можна було б дивитися. Воля, вона, брат, козакові за все на світі миліша. Тоді й справді, нічого тобі в курені нидіти... Походи навколо, подивись, як братчики живуть. Поглядай, та на вус мотай. Запитають «хто такий», сміливо кажи «новик Мінського куреню». А захочуть дізнатися більше — до Тараса Трясила відправляй. До мене, значить. Я їм усе поясню... Ну, а спати захочеш — лягай там, де сподобається. Хоч поперек дороги. Будеш заважати — перенесуть або переступлять. Запам'ятай, хлопче, міцно: тут над тобою немає ні пана, ні влади. Крім Закону Божого і традицій Товариства Січового. Їх шануй, а про все інше не клопочися — можеш забути, як страшний сон.
Я подякував курінному отаманові за науку, побажав смачного і почимчикував до нашого човна.
Зараз, поки більшість козаків обідають, мало сенс переставити його в більш зручне, для мого задуму, місце. Так щоб вночі не привертав уваги вартових.
Як би впевнено не відчували себе запорожці під захистом боліт і плавнів, а все ж це було військо, не циганський табір. І мені не вірилося, що й після заходу сонця козаки ведуть себе так само безтурботно, як і зараз — вдень.
Виявилося, ту чайку все-таки на сушу витягали, а не спускали на воду. Лежала вона тепер догори пузом, як величезна, викинута на берег рибина. Народу навколо помітно поменшало, і лише декілька козаків, серед них знайомий мені голозадий Смола, сиділи на ній верхи і конопатили днище. А, може, смолили чи ще чимось подібним займалися... У тонкощах суднобудівних робіт я тямлю мало. Головне, що всі були зайняті, а дим від багать, на яких топили смолу, ще й додатково затуляв мене від зайвих поглядів.
До слова, багато запорожців при роботі теж «світили» грішним тілом, а ті що наготи соромилися — були зодягнені хто в підсукані до колін шаровари, а хто просто просунувши між ніг хустку, зав’язавши на поясі. Може, душно, а може — берегли одежу.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пливе човен - води повен, Олег Говда», після закриття браузера.