Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— Що, тату?

Досить довго він нічого не казав, а просто дивився на неї, стікаючи потом, що зрошував щоки, чоло, груди й живіт, і Джессі зненацька злякалася. Тоді усмішка повернулася на його обличчя, і все стало добре.

— Ти сьогодні дуже гарна, Періжечку. Взагалі, якщо для тебе це не гидко звучатиме, ти просто прекрасна.

— Дякую. Ні, мені це зовсім не гидко чути.

Його ремарка настільки їй сподобалась (особливо після вчорашніх материних редакторських зауважень або, можливо, через них), що Джессі до горла піднявся клубок і на мить здалося, що вона зараз розплачеться. Натомість вона всміхнулася й зробила реверанс, а тоді поквапилася назад до барбекю, поки серце вистукувало в грудях рівний барабанний дріб. До голови почала підбиратися одна річ, найжахливіша річ, яку вчора сказала мама

(ти поводишся так, наче вона твоя)

і Джессі безжально розчавила її, мов надокучливу осу. Її досі охоплювала та скажена доросла суміш емоцій: морозиво з м’ясною підливкою, смажена курка, фарширована кислими льодяниками, — і, здавалося, Джессі не здатна вирватися з цієї хватки. Проте вона так само не була впевнена, чи хоче вириватися. Їй постійно ввижалася та краплина поту, що мляво скочується йому по животу, всмоктується м’якою бавовною шортів, залишає темну цяточку. Здавалося, емоційне збурення здебільшого тягнеться саме від цієї картинки. Вона постійно ввижалася й ввижалася їй, ввижалася й ввижалася. Здуріти.

Ну то й що? Божевільний день, та й усе. Навіть сонце невдовзі щось божевільне встругне. Чим не пояснення?

«Так, — погодився голос, що одного дня вдягне личину Рут Нірі. — Чим не пояснення?»

Бургери «Затемнення» з гарніром із тушкованих грибів і солодкою фіолетовою цибулею були просто-таки божественні. «На тлі цих бургери, які останній раз готувала твоя мама, точно затемнюються», — сказав їй батько, і Джессі дико захихотіла. Вони попоїли на терасі лігвища Тома Мейгута, тримаючи на колінах металеві таці. Між ними стояв круглий стіл, заставлений різними соусами й приправами, паперовими тарілками й атрибутами для спостереження за затемненням сонця. Серед інструментів були сонцезахисні окуляри «Полароїд», дві саморобні картонні коробочки-рефлектори, як ті, що їх решта сім’ї забрала з собою на гору Вашингтон, пластинки кіптявого скла і стосик горнешників із шухляди біля кухонної плити. Скельця вже не гарячі, сказав Том доньці, але він не так добре орудує склорізом і боїться, що на них можуть бути гострі краї й зарубки.

— Останнє, чого мені треба, — сказав він їй, — це щоб мама приїхала додому й застала тут записку, де я кажу, що повіз тебе у відділення невідкладної допомоги «Оксфорд-Гіллз» зашивати пальчики.

— Мамі ідея не дуже сподобалася, так? — запитала Джессі.

Татко коротко обійняв її.

— Ні, — сказав він, — але сподобалася мені. І мого вподобання вистачить на двох.

І він усміхнувся так сяйнисто, що Джессі просто мусила всміхнутись у відповідь.

Спершу, коли затемнення почало наближатись, — о 16:29 за північноамериканським східним часом — вони скористалися рефлекторними коробочками. Сонце, роз­ташо­ване по центру Джессіної коробочки, було не більше за кришечку пляшки, але таке яскраве, що вона взяла зі столу окуляри й начепила їх. Згідно з її «таймексом», затемнення вже мало б початися — була 16:30.

— Напевно, у мене годинник поспішає, — нервово сказала вона. — Або так, або ціла купа астрономів у світі облажалися.

— Перевір ще раз, — усміхаючись мовив Том.

Коли вона знову зазирнула в рефлекторну коробочку, то побачила, що яскраве коло вже не ідеальне: тепер його з правого боку зазублював серпик темряви. На шиї проступили сироти. Том, який спостерігав за донькою, а не дивився у свою коробочку, це помітив.

— Періжечку? Все добре?

— Так, але… трохи страшно, правда?

— Так, — відповів він.

Джессі глянула на тата й із неабияким полегшенням побачила, що він справді так вважає. Він здавався настільки ж переляканим, як вона сама, і це додало йому привабливої хлопчакуватості. Їй і на думку не спадало, що вони можуть боятися різних речей.

— Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?

— Можна?

— Звичайно.

Джессі прослизнула йому на коліна, не випускаючи з рук рефлекторну коробочку. Вона пововтузилася на ньому, щоб добре вмоститися, з приємністю відзначаючи запах трішки пітної, розігрітої сонцем шкіри, а також ледь помітний аромат бальзаму після гоління — «Редвуд», здається, так він називається. Сарафан задерся їй до стегон (по-іншому й бути не могло, такий короткий він був), і Джессі майже не помітила, коли батько поклав долоню їй на ногу. Це ж її тато, зрештою, татусь, а не якийсь Двейн Корсон із пристані чи Річі Ашлок, хлопець, через якого вони з подругами стогнали й хихотіли в школі.

Хвилини минали повільно. Час від часу Джессі совалася, щоб зручніше сісти, — цього дня його ноги здавалися повними гострих кутів, — і в якусь мить вона, мабуть, задрімала на три-чотири хвилини. А може, навіть на довше, бо вітерець, що пройшовся терасою й розбудив її, був навдивовижу прохолодним для спітнілих рук, та й загалом день якось змінився: кольори, що здавалися яскравими до того, як вона відкинулася йому на плечі й заплющила очі, тепер стали блідими й пастельними, а саме світло якось послабшало. Джессі подумала, що день наче просочили через марлю. Вона зазирнула в коробочку-рефлектор і здивовано — мало не вражено насправді — побачила, що залишилася тільки половина сонця. Джессі глипнула на годинник і побачила, що вже дев’ять хвилин по п’ятій.

— Відбувається, тату! Сонце гасне!

— Так, — погодився він. Голос звучав якось дивно — наче обережно й вдумливо, а в глибині нерозбірливо. — Акурат за розкладом.

Туманно Джессі помітила, що, поки вона спала, його рука посунулася вище — і то помітно вище — їй по нозі.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні, — відповів він, і рука ковзнула їй по стегну ще вище.

Долоня була тепла й спітніла, але не неприємна. Джессі накрила її власною ручкою, обернулася до нього й за­усміхалася.

— Так цікаво, правда?

— Так, — промовив він тим же дивним змазаним голосом. — Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно.

Пройшов ще якийсь час. Коли минула п’ята двадцять п’ять, а тоді й п’ята тридцять, дивлячись крізь рефлекторну коробочку, можна було побачити, як місяць відгризає собі сонце. Майже вся увага Джессі була прикута до дедалі меншого круга в коробочці, але якимсь периферійним мисленням вона помічала, як на диво твердо сьогодні сидиться в нього на колінах. Щось впиралося їй у сідниці. Від цього не було боляче, але тиск був досить настирливий. Джессі здавалося, ніби то держак якогось інструмента — викрутки або маминого молотка.

Джессі знову засовалася в пошуках зручнішого місця в нього на колінах, і Том швидко й із сичанням втягнув повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

Джессі глянула на годинник. Уже п’ята тридцять сім. Чотири хвилини до повного затемнення, а може, й трішки більше, якщо її годинник поспішає.

— Можна вже через скло?

— Ще