Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

над справою. Хоча у них уже накопичилося достатньо доказів. Виплати з рахунків низки компаній, що контролювалися картелем. Складна схема переказів через інтернетні мережі та підставні фірми для відмивання нелегальних фінансів. Повернення грошей на рахунок після утримання чималих комісійних. Але в них не було жодного свідка, який міг би стати перед судом і озвучити повну картину. Р. Стентон Джоунс, їхній підставний агент, якому на самому початку вдалося проникнути до штату компанії, кудись зник. Можливо, його насадили на дерев’яну палю або розчинили у бочці з кислотою, як то полюбляли чинити в картелі «Сіналоа» зі зрадниками. Чи, можливо, він вирішив змінити ім’я і розпочати нове життя. Пристрої прослуховування в телемережі «Марконі» не виявили анінайменшого натяку на те, що сталося з уже немолодим бухгалтером. Виникало враження, що керівництво фірми так само було здивоване зникненням Джоунса, як і будь-хто інший.

Команда Келлер розшукала кількох колишніх співробітників компанії і поспілкувалася з ними, але ніхто з них не повідомив нічого суттєвого, окрім тих даних, які Сара вже мала після двох років перевірок та аналізу матеріалів справи. Вона хотіла поговорити з Еваном Пайном, тому що ті співробітники, яких звільняють з роботи попри їхнє бажання, завжди охочіше діляться негативною інформацією про своїх колишніх роботодавців, але той помер раніше, ніж вона встиг­ла з ним зустрітися. Правда, що його вбили, як то стверджують журналісти? Чи йшлося про вбивство із самовбивством? За результатами аналізу історії інтернетного пошуку з сервера родини, який провели комп’ютерні спеціалісти ФБР, виходило, що Еван, а не Лів здійснював пошук інформації, як накласти на себе руки. Можливо, так воно й було. Але вбити дружину і власних дітей? Наскільки Сарі вдалося вивчити характер цього чоловіка, він не міг такого вчинити. Більшість інтернетних пошуків свідчили про його піклування про них, про те, що з ними станеться після його смерті.

Келлер вийшла з ліфта на тому поверсі, де розташовувалися офіси компанії «Марконі». Там було так, як вона собі й уявляла, — не занадто гламурно, не дуже пишно. Стримана вишуканість. Ніякої вульгарності чи бажання розкидатися грошима.

Хоча слід було визнати, що дівчина на рецепції вражала: неймовірно вродлива, з бездоганними рисами моделі. Келлер уважно придивлялася до неї, поки наближалася до її столу. Адже з найперших вражень та зустрічей можна винести для себе дуже багато. Секретарки з рецепції — особливо в невеликих філіях компаній, як оце в «Марконі», — знають усі таємниці. Вони бачать, хто приходить і виходить, крутяться у тих колах, де обговорюють усі офісні плітки, і їм потрібне щось таке, що примиряло б їх з їхньою нудною роботою. Ця дівчина здавалася занепокоєною? Зляканою? Незворушною? Чи раділа нагоді якось розважитися у повсякденних робочих буднях?

— Добрий день, — привіталася Келлер якомога привітніше, — я спеціальний агент Келлер. Мені треба поговорити з Девіном Мілбанком.

Келлер показала свій значок агента ФБР, уважно спостерігаючи за обличчям дівчини.

— Одну хвилинку, — відповіла та. Дівчина усміхалася, але Келлер помітила, як сіпнувся куточок її губів. У її очах промайнула ледве помітна тінь.

Секретарка клацнула по клавіатурі й промовила в мікрофон навушників:

— Шеріл, тут спеціальний агент Келлер із ФБР, хоче поговорити з містером Мілбанком.

Вона замовкла, слухаючи, що їй відповідають.

— Ні, вона не сказала.

Тут її погляд знову зосередився на Келлер:

— Сідайте, будь ласка, агентко. Зараз хтось вийде.

— Я краще постою, — відповіла Келлер просто для того, щоб побачити реакцію секретарки. Та знову посміхнулася, нервово труснула головою.

Келлер терпляче чекала, милуючись прекрасним виглядом верхівок інших хмарочосів та зеленої води озера Мічиган, що поблискувало на горизонті. Минуло майже десять хвилин, перш ніж іще одна вродлива жінка вийшла до приймальні. Затримка мала означати, що керівництво філіалу похапцем провело підготовче обговорення, перш ніж її прийняти. Можливо, навіть запанікувало. Жінка провела Келлер до дверей конференцзали зі скляними стінами. Стінне скло мало матове покриття, а тому Келлер не могла побачити, що відбувалося у сусідніх приміщеннях.

Жінка притримала двері розчиненими. Побачивши Келлер, двоє чоловіків у залі підвелися.

Перший був дещо вищим, аніж вона собі його уявляла. Вона бачила його лише на фото та по телевізору. Голова Чиказького філіалу компанії «Марконі» Девін Мілбанк. Якщо у філіалі справді велися темні справи — а вони таки велися! — то це його вина.

— Спеціальний агент Келлер, — привітався він густим баритоном. Міцно потиснув їй руку, прямо дивлячись в очі. Він повернувся до другого чоловіка, значно нижчого, огрядного, у темно-синьому в тонку білу смужку костюмі. — Це Мел Бредфорд, наш голова юридичної служби.

Чоловік протягнув їй руку з товстими пальцями-сардельками і мляво потиснув.

— Ми чекаємо ще на когось? — поцікавився Мілбанк.

— Ні, я сама, — відповіла Келлер.

Той кивнув, вдаючи схвалення. Або полегшення: навряд чи йтиметься про щось серйозне, якщо з ФБР прислали лише одну людину, та ще й жінку.

Вони розсілися по один край довгого блискучого столу.

Розмову розпочав Мілбанк:

— Не кожного дня до нас навідуються з ФБР. Чим ми можемо вам допомогти, агентко Келлер?

— Ідеться про Евана Пайна.

Юрист поруч з Мілбанком відразу якось розслабився. Усівся зручніше, розвалившись у шкіряному кріслі.

— Яка страшна трагедія, — промовив Мілбанк, — навіть не віриться!

Келлер кивнула:

— Схоже на нещасний випадок, але коли громадянин США гине за кордоном, ми повинні все ретельно перевірити.

— Розумію, — кивнув Мілбанк, — нам уже дзвонили кілька разів журналісти. Після того телефільму Еван став чимось на зразок телезірки.

— Як довго містер Пайн працював у вас? — запитала Келлер, хоча й сама знала, але треба було з чогось починати, щоб його розговорити.

— Тут, у нас, — років сім. А раніше він майже двадцять років пропрацював у філії Омахи. Компанія дозволила йому перевестися через справу з його сином. Родині треба було перегорнути сторінку і розпочати нове життя.

Він навіть словом не обмовився про звільнення Пайна.

— Ви можете назвати мені тих, із ким у містера Пайна в офісі були дружні стосунки?

Мілбанк зітхнув:

— Еван не прагнув встановлювати дружні стосунки з колегами. У цьому полягала складність.

— Що ви маєте на увазі?

— Еван тримався осторонь від колег. Завжди був задумливий, стривожений. Перші два роки ми пояснювали його поведінку переїздом. Але й надалі нічого не змінилося. Аж поки не вийшов на екран отой фільм, ми гадки не мали про його внутрішній стан.

—