Читати книгу - "Небратнi"

Найгірше в цій ситуації те, що я не бачу способів чи шляхів її виправлення. Марно доводити, переконувати, аргументувати. Я намагався: результат — нульовий. У березні 2014-го в мене не залишилося друзів із Росії.

Мені здається, що росіяни вірять в абсурдні байки з телевізора просто тому, що вони росіяни. «Я згідний із позицією Росії, бо я росіянин». Брехня злилася з правдою та стала патріотизмом. Вони вірять у створені пропагандою фейки, бо вважають, що, визнавши свою помилку, виявлять слабкість і виставлять себе на посміховисько. Вони вірять у брехню, бо, врешті-решт, це дозволяє їм уявляти себе великими, могутніми та — не в останню чергу — почуватися захищеними.

А ще, мабуть, тому, що їм більше немає в що вірити.

8

До речі, конфлікт між Україною та Росією навесні 2014-го супроводжувало масштабне перейменування Київської Русі на «Дрєвнєрусскоє государство» в усіх вільних для редагування інтернет-джерелах, зокрема у Вікіпедії.

Київська Русь — це середньовічна держава на території Східної Європи із центром у Києві, що функціонувала з кінця IX до середини XIII століть. Термін «Київська Русь» — штучний, вилучений не з історичних джерел, а зі сторінок російських історичних праць першої половини XIX століття. У доступних на сьогодні писемних джерелах Київську Русь називають просто Руссю, або Руською землею. Втім, протягом останніх двохста років терміном «Київська Русь» історики позначали велетенську державу, сформовану внаслідок об’єднання східнослов’янських племен під владою династії Рюриковичів, яка проіснувала до середини XII століття, а також об’єднання роздрібнених князівств періоду середини XII — середини XIII століть, центром яких усе ще залишався Київ. Термін давно став загальноприйнятим.

Під час кожного загострення відносин між Україною та Росією росіяни бралися завзято акцентувати на тому, що Київська Русь — це етап історії їхнього (і лише їхнього!) народу. На початку XIX століття серед українців виникло зрозуміле невдоволення такою монополізацією «слави та традицій Києва». Російські історики доводили, що, оскільки росіяни — це єдина східнослов’янська нація, яка в новітні часи створила державу, то зв’язок Московської держави із першою державою східних слов’ян очевидний, бо українці та білоруси, в яких у новітню епоху держав не було, жодного стосунку до Київської Русі мати не можуть. На початку ХХ століття вагомий аргумент проти такого тлумачення історії Київської Русі висунув український історик Михайло Грушевський. Він піддав сумніву ідею росіян, що визначальна, стрижнева характеристика розвитку нації — це її здатність утворити сильну державу. Грушевський під час вивчення історії певної етнічної спільноти більш вагомим називав досвід, накопичений нею впродовж існування на землях своїх предків. Учений припускав, що українці постають прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Приписувати Київській добі фундаментальну роль у російському минулому не просто неправильно, але й згубно, адже такий підхід лише обтяжує російську історію синтетичним додатком, що перешкоджає пошукам її справжнього коріння. Більше того, колись давно самі росіяни визнавали власну вичерпну відособленість від Києва. Одна з основних причин підписання московськими боярами із Богданом Хмельницьким Березневих статей 1654 року (я згадував про це в першому розділі) полягала в можливості долучення, за умовами Переяславської угоди, Московською державою частини земель Західної Русі із Києвом включно, що давало змогу російському цареві легально присвоїти титул «государя всієї Русі». Лише тоді, після 1654-го, московські монархи почали величати себе «збирачами» всіх слов’янських земель із православним населенням.

Як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція — запозичила з Риму чимало елементів римського законодавства та культури, так і Москва перейняла від Києва багато традицій суспільно-економічного устрою. Проте Москва не була продовженням чи логічним наступним етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. Куди більшу частину київського спадку ввібрало Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське.

З огляду на останнє спроби росіян викорчувати згадки про Київську Русь у статтях електронної енциклопедії Wikipedia — черговий виток «історичного» протистояння, розпочатого після перемоги Євромайдану та відмови української нації еволюціонувати за російським сценарієм — виглядають жалюгідними. Спостерігаючи, як користувачі російського сегмента Інтернету протягом березня-квітня 2014-го затято та невтомно замінюють словосполучення «Київська Русь» на «Давньоруська держава», переконуючи самих себе, що древній Київ був чимось на кшталт дрібного поселення на околиці Хозарського каганату, яке значно поступалося Старій Ладозі чи Новгороду (таким собі осередком «жидобандерівців» давніх часів), я не міг стримати співчутливої посмішки. А ще на той момент я пригадував вислів Чака Паланіка, відомого американського письменника з українським корінням, із його книги «Рент: усна біографія Бастера Кейсі»: встромляння пір’я в дупу ще не робить тебе куркою.

9

Вину за «спрацювання» російської пропаганди у південно-східних регіонах України цілком і повністю потрібно покладати на Україну.

До середини 2014-го частка російського контенту на загальноукраїнських телеканалах сягала 70 %. Більшість фільмів, серіалів і навіть розважальних програм Україна за скажені гроші закуповувала в Росії. Причина криється в тому, що для власників українських медійних холдингів українське телебачення не є первинним бізнесом.

На сьогодні в Україні діють 4 основні медіа-групи, всі 4 — підконтрольні олігархам:

«StarLightMedia» Віктора Пінчука («СТБ», «ICTV», «Новий канал», «М1», «М2», «QTV»);

«Inter Media Group» Дмитра Фірташа та Сергія Льовочкіна («Інтер», «Інтер +», «НТН», «К1», «К2», «Мега», «Піксель», «Enter-фільм» і «ZOOM»);

«Медіа Група Україна» Рината Ахметова («Україна», «Футбол 1», «Футбол 2», «НЛО-ТВ»);

«1+1 медіа» Ігоря Коломойського («1+1», «2+2», «ТЕТ», «УНІАН-ТБ», «1+1 International»).

За словами Костянтина Стрюкова, директора рекламного агентства «Vizeum», який у 2010–2013 роках обіймав посаду генерального продюсера нішевих каналів «Inter Media Group», ринок телереклами становить 450 млн доларів, а згадані вище українські телегрупи витрачають на виробництво та закупівлю контенту не менш ніж 700 млн, тобто телевізійний бізнес збитковий для його власників. Завдання телеканалів — набрати якомога вищий рейтинг. У період чергових виборів є можливим конвертувати рейтинг у політичний вплив. Оскільки до сьогодні Україна просто не спромоглася продукувати таку кількість контенту, всі телеканали потребували російських серіалів і розважальних передач, разом із якими до українського ефіру просочується латентна пропаганда.

Після втрати Криму, коли інформаційний тиск Росії із прихованого став очевидним, чимало українських політиків і громадських діячів закликало повністю відмовитися від російського контенту, а Верховну Раду — ухвалити відповідний законопроект. Із чотирьох телегруп відгукнулася лише «1+1 медіа» Ігоря Коломойського, публічно заявивши, що знімає з ефіру своїх телеканалів пропагандистські російські серіали: наявність такого контенту в українському телеефірі, на думку керівництва групи, має «всі ознаки державної зради».

Дніпропетровський олігарх Ігор Коломойський узагалі заслуговує на окрему увагу.