Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

віку. Проте інші критики заперечують, що загальний характер теленовин — це причина того, чому молоді глядачі шукають альтернатив. Як у 2016 році сказав автор із Лос-Анджелеса Джеймс Пулос (він значно молодший і належить до покоління Х), «уражає, як покоління бебі-бумерів не довіряло нікому, коли їм було тридцять, а тепер довіряє будь-якому ідіотові із симетричним обличчям у діловому костюмі». Стюарт, може, і комік, але його молодші глядачі знають більше, ніж ті, хто зовсім не дивиться новин.

Проблема не в самому існуванні цих телеканалів і їхніх зірок, а в тому, що глядачі обирають когось серед них, а потім думають, що все знають. Сучасні медіа зі стількома альтернативами, підігнаними під будь-які погляди, — це просто вправа з підтверджувального упередження. Це означає, що американці не лише погано поінформовані, але й дезінформовані.

Між цими двома напастями існує величезна різниця. Дослідження від 2000 року, здійснене Іллінойським університетом, як пізніше зауважила політологиня Енн Плута, з’ясувало, що «незнаючі громадяни не мають жодної інформації, а дезінформовані знають те, що суперечить усім доказам і думкам фахівців». Ці люди не лише заповнюють прогалини в знаннях, базуючись на власних системах поглядів, але й згодом уже не можуть ці погляди відрізнити від реальних даних. І, звісно, найгірше поінформовані громадяни «схильні бути найупевненішими у власних поглядах і найфанатичніше їх обстоювати».[98]

Існує причина того, чому мало хто з американців довіряє новинам або передачам, що схожі на них. Забагато людей дивляться новини, думаючи, що вже добре підковані в питаннях, про які йдеться. Глядачі хочуть не скільки новин, стільки підтвердження своїм думкам, і коли бачать інформацію, яка їм не подобається, то тяжітимуть до джерел, що засвідчать правильність їхніх поглядів, гадаючи, що інші помиляються чи навіть брешуть. Раніше такі джерела було складно знайти. Коли людям доводилось обирати між меншою кількістю медіа, вони мали вдовольнятися новинами, які не були так сильно прив’язані до їхніх упереджень. Сьогодні ж сотні медіа можуть задовольнити навіть найексцентричніші погляди.

Такий хід думок і ринок медіа, що його обслуговує, веде до того, що обивателі поєднують у собі безпідставну впевненість, глибокий цинізм і світогляд, який заперечує найкращі спроби фахівців пояснити щось своїм співгромадянам. Експерти не можуть дати відповідь на питання, якщо більшість людей думає, що вже знає її. Це не заохочує фахівців доносити послання, коли стільки людей уже налаштовані застрелити посланця (або, що краще, не зважати на нього). Погано, що люди не слідкують за новинами, але ще гірше, коли вони не вірять і тій невеликій кількості новин, які читають, і перебирають джерелами, аж поки не знайдуть те, що шукають.

Частково недовіра американців до медіа — це лише один із симптомів більшої напасті: громадяни США дедалі менше довіряють будь-кому. Вони дивляться на всі установи, включно з медіа, зі зневагою. Усі ненавидять медіа — або принаймні так кажуть. Згідно з опитуваннями, новинні агенції — серед установ, яким американці довіряють найменше. Опитування Gallup у 2014 році показало, що лише чотири з десяти американців думають, що медіа розповідають новини «повністю, точно й чесно», і це найменший показник за всі часи.[99]

Звісно, насправді в людей немає ненависті до медіа загалом. Вони ненавидять ті медіа, які розповідають новини, що їм не подобаються, або поширюють думку, із якою вони не погоджуються. Дослідження центру Pew у 2012 році зауважило, що дві третини американців переконані, що загалом новинні медіа часто ненадійні, але цей показник падає до менш ніж третини, коли людям ставили те саме питання про медіа, які вони «дивляться найбільше».[100] Це, як зауважили багато оглядачів, схоже не те, як усі кажуть, що ненавидять Конгрес, хоча насправді це означає, що вони ненавидять усіх членів Конгресу, крім свого представника. Так само люди, що ненавидять медіа, усе ще дивляться новини або читають газети, якщо це джерела, яким вони довіряють.

В умовах демократії такий рівень цинізму щодо медіа отруйний. Усім громадянам, включно з експертами, потрібні новини. Журналісти передають нам інформацію про події та тенденції у світі, утворюючи резервуар фактів, які ми використовуємо як сировину для формування власних думок і поглядів. Ми маємо покладатися на судження та об’єктивність журналістів, тому що їхні репортажі — це зазвичай перше знайомство з подіями й фактами, про які ми раніше не знали. У всьому світі журналісти чудово виконують свою роботу, часто ризикуючи власним життям. І все-таки американці не довіряють інформації, яку ті надають.

Чи розумніші глядачі, ніж фахівці?

Чи мають рацію глядачі та читачі, будучи такими недовірливими? Як професіонал у власній справі, я схильний вірити, що журналісти, будучи фахівцями у своїй галузі, знають, що роблять. Загалом я довіряю статтям і репортажам більшості журналістів. Також вірю, що редактори та продюсери, які їх найняли, знають, що роблять. Як і решта, я не маю освіти в журналістиці і не знаюся глибоко на більшості тем, про які читаю.

Питання компетентності постає й тоді, коли і журналісту бракує знань. Репортери, безсумнівно, можуть бути фахівцями. Деякі закордонні кореспонденти вільно говорять мовою регіону, у якому працюють, і мають глибокі знання про інші культури. Бувають журналісти, що самі є науковцями або мають достатню фахову підготовку. Є репортери з Капітолія, які можуть пояснити законодавчі процеси краще за деяких членів Конгресу.

І все-таки є журналісти, які думають, що є міст у Секторі Гази чи що Івлін Во був жінкою. Така обмеженість існує не тому, що ця галузь приваблює нерозумних, а через те, що в епоху, коли журналістикою стає все, а журналістами — хто завгодно, стандарти неминуче знижуються. Професія, на шляху до якої раніше були хоч якісь бар’єри, зараз відкрита для всіх, і результати такі, яких можна було очікувати, наприклад, відкривши для любительських проектів медицину, правоохоронні органи, авіацію чи археологію.

Сьогодні це частково провина «академізації» того, що колись було ремеслом. Раніше для писання некрологів, доповідей про нудні зустрічі в міськраді треба було закінчити школу, а тепер журналістика та комунікації — це програми вищої освіти. Ці кафедри випускають молодих людей із невеликими знаннями про теми, з якими ті працюватимуть. Процес навчання зосереджується на структурі статей, а не на звичках чи правилах професії. Багато зі студентів звикли ділитися своїми потаємними думками онлайн ще зі школи і не розуміють різниці між журналістикою і веденням блогу.

Водночас досвідчених журналістів потроху виштовхують із ньюзрумів, щоб звільнити місце молоді, яка знає, як генерувати кліки. Ось як описав це Дейл Магарідж, автор The