Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Журналістика старої школи була ремеcлом, і журналісти старої закваски просто не сприймають сьогоднішній бренд персональної журналістики з його акцентом на веденні блогів, базуючись на роботі інших і піклуючись про постійну присутність у соцмережах. І керівництво дотримується цього упередження. Редактор одного великого національного видання, якому добре за сорок, зізнався мені, що уникає наймати на роботу старших журналістів, бо ті «застрягли в ментальності, коли робиться одна стаття на тиждень», і не хочуть користуватися соцмережами.[101]

Зосередження ринку переважно на формі, аніж на змісті, прагнення швидкості в усьому та модні упередження сучасних університетів поєднуються, потроюючи силу дезінформації. Не дивно, що досвідчені автори на зразок Джоела Енґеля, колишнього автора New York Times і Los Angeles Times, нарікають, що для Америки було краще, коли журналістами були репортери, які ледве мали шкільний атестат.

Такі недосвідчені автори можуть серйозно впливати на інформацію, до якої має доступ значна кількість людей, що передусім дізнаються новини із соцмереж. У Facebook, наприклад, працюють куратори новин, які вирішують, що показувати користувачам у стрічці. У гучному звіті Gizmodo.com у 2016 році йшлося, що Facebook винаймає цих людей як тимчасових працівників нижчої ланки, водночас наділяючи їх величезними повноваженнями, що стосуються новин.

Відділ новин, який зараз набирає популярності у Facebook, перебуває під керівництвом 20-30-річних людей, більшість із яких закінчила університети Ліги Плюща та приватні заклади Східного узбережжя на зразок Колумбійського чи Нью-Йоркського університетів. Раніше вони працювали в медіа на зразок New York Daily, Bloomberg, MSNBC і Guardian. Деякі колишні куратори новин покинули фейсбук заради посад у таких організаціях, як New Yorker, Mashable і Sky Sports.

За словами колишнього працівника Facebook, який дав інтерв’ю Gizmodo, ця невеличка група має повноваження обирати, які теми будуть у віконечку з популярними новинами і, що важливіше, на які новинні сайти кожна з таких тем вестиме. «Ми обираємо, що популярне, — казав один із працівників. — Якогось реального стандарту, що класифікувати як новину, а що ні, не було. Вирішували куратори новин».[102]

Очевидним рішенням буде не покладатися на фейсбук як на джерело новин. Але ж багато мільйонів людей роблять саме це: довіряють як фейсбуку, так і твітеру, який теж експериментує з алгоритмами того, що з’являтиметься і чому давати пріоритет у стрічці користувача.

Ці молоді репортери виправдовуються тим, що часто опиняються в безвихідній ситуації, обумовленій природою ринку. Як казав мені автор Slate.com Вілл Сейлтан, складні статті вимагають значно більше роботи, ніж публікація абичого заради кліків. Сейлтан присвятив рік дослідженню безпечності продукції на основі генно-модифікованих організмів (ГМО). Ця тема могла б позмагатись із дискусіями щодо вакцин своїм тріумфом невігластва над наукою.[103] «Не можна просити людину розібратись у подібній темі за прийнятий сьогодні термін», — сказав Сейлтан після виходу статті, що рознесла вщент псевдонауку, якою прикривались опоненти ГМО. Такі статті вимагають не лише часу, але й бажання досліджувати й зосереджуватися на нудних деталях. За словами Сейлтана, «вам реально треба бути чуваком із залізною волею, аби послідовно дослідити таку тему, як ГМО, що здається неймовірно технічною і нудною, коли ви в ній копаєтеся, хоча й збурює пристрасті, якщо потрапляє в політичну площину».

Часом помилки бувають неймовірно банальні. Наприклад, у чудовому фейку про те, що шоколад допомагає схуднути, ті, хто його розповсюджували, ніколи не думали, що зайдуть так далеко. Вони припускали, що журналісти, які «не кумекають у науці», зрозуміють, що все те фальшиве дослідження «сміхотворно незграбне», щойно проконсультуються зі справжнім науковцем. Помилялися: ніхто й не думав просити консультації у фахівців. «Головне, — як пізніше казали автори фейкової новини, — експлуатувати неймовірні лінощі журналістів. Якщо правильно викласти інформацію, то можна сформувати статтю, яка з’явиться в медіа майже без змін. Власне, саме так і відбувається, бо багато журналістів просто беруть і копіюють ваш текст».[104]

Дурнувата історія про шоколад як засіб для схуднення не зашкодить багатьом людям. (Любителям шоколаду не треба наукових причин, щоб себе побалувати). Але коли йдеться про серйозніші проблеми, журналісти, що не розуміються на темі й обтяжені власними ідеологічними упередженнями, радше заплутують читачів, а не щось пояснюють їм. Джошуа Фоуст кілька років тому придивився до журналістів за кордоном, які працювали зі збройними силами: репортери імітували досвід, насправді не сильно розуміючи, де взагалі знаходяться:

Забагато кореспондентів нічого не знають про місця, про які приїхали писати: ідеться про Грузію чи Афганістан, медіа критично бракує базових знань (один фрилансер у Грузії казав, що штатні журналісти питали чиновників: «Де Абхазія?»). Особистий досвід показує, що в Афганістані ситуація десь така сама. «Це ж тільки тиждень штатної роботи, — так, здається, вони думають, — отже, не треба забагато працювати — поїду і розберуся на місці».[105]

Без жодних фундаментальних знань молоді автори не мають на що спертися, окрім журналістської освіти, здобутої в коледжі, яка, за словами Джоела Енґеля, — «процес перетворення на однорідну масу», що веде до конформізму. Навчальний заклад випускає журналістів, які «бачать те, у що вірять».

Таке відверте невігластво чи навіть професійне порушення може завдати фатальної шкоди окремим людям і спільнотам. Наприклад, у 2014 році видання Rolling Stone припустилося величезної журналістської помилки, розповідаючи про горезвісне групове зґвалтування в Університеті Вірджинії. Репортерка, націлившись на те, щоб знайти гучну історію про сексуальне насильство в елітному американському університеті, таки її відшукала. Редактори опублікували статтю з найстрахітливішими деталями. Уся історія, утім, швидко була спростована й виявилася фейком. Її наслідком була купа судових позовів і знищена репутація.

Журнал Rolling Stone урешті відрікся від цієї статті й попросив Колумбійську школу журналістики провести власне розслідування. Воно встановило, що Сабріна Ерделі та її редактори порушили основні правила журналістики й усе заради історії, яка, очевидно, була надто вже привабливою, щоб її ще й перевіряти.[106] Справа тяглася роками, і зрештою декан, яка фігурувала в цій історії (вона начебто не відреагувала на заяву про зґвалтування), виграла позов проти Rolling Stone за наклеп.

Стаття частково базувалася на заяві, що кожна четверта (іноді кажуть, кожна п’ята) жінка в американських коледжах і університетах потерпає від сексуального насильства. Такі заяви зробили можливими подібні фейки, тоді як ця статистика та дослідження, на якій вони базуються, самі по собі мають викликати сумніви. Як писала авторка Slate Емілі Йоффе в 2014 році, «твердження про кожну четверту мало б означати, що молодих американських студенток ґвалтують із такою самою частотою, як жінок у Конго, де зґвалтування використовувалось