Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Терта Мюллер із властивою їй тонкою чутливістю помітила справжню проблему Донбасу: для його жителів совєтська доба була добою слави, навіть якщо та слава була фальшива. Після «подвигу» забійника Стаханова, якому 1935 року приписали працю всієї його бригади (йшлося про обсяг видобутого за день вугілля), совєтська пропаганда підносила до небес стахановців та інших шахтарів, зображених як цвіт робітничого класу, дарма що умови їхнього реального життя були жалюгідні. У недавньому документальному фільмі Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу» (2019 р.) це показано напрочуд добре. Якщо й можна чимсь дорікнути українській владі після здобуття незалежності, то її недостатньою присутністю на сході, зокрема в Криму й на Донбасі, територіях, що лишилися без підтримки, немов своєрідні заповідники совєтизму, де економікою керували кілька олігархів, які перешкоджали розвиткові малих підприємств і розквіту політичного життя та громадської плюралістичної діяльності.

Після анексії Криму і початку війни на Донбасі ті регіони покинули близько 3 млн осіб. Серед них понад 1,7 млн оселилися в Україні як переміщені особи; понад один мільйон у Росії, кілька сотень тисяч у Білорусі та різних країнах ЄС. Отже, десь добра третина всього місцевого населення. На практиці це означає, що «живі сили» покинули ті небезпечні регіони, де тепер високий рівень злочинності. Отож Донецький університет у вигнанні функціонує вже кілька років у Вінниці, в серці України; він має дев’ять факультетів, понад 5000 студентів 1 700 викладачів.

Російська пропаганда, ця головна зброя війни, яку називають «гібридною», напрочуд добре використовує тему Другої світової війни, щоб виправдати свої дії в Криму й на Донбасі і звинуватити українську владу, обрану після революції на Майдані. Після втечі поваленого президента Януковича нову українську тимчасову виконавчу владу, а потім сформовану за результатами президентських і парламентських виборів, які були цілком прозорими, російська пропаганда називала «фашистською хунтою», ба навіть «нацистським режимом». Українських військових називали карателями, як називали під час Другої світової війни німецьких солдатів, які проводили каральні операції проти совєтських партизанів і цивільного населення на окупованих територіях. Не менш популярний термін для назви українських військових — «бандерівці». Тих, хто працює з українською владою, називають пособниками, це слово вживали під час Другої світової війни для назви колабораціоністів. А озброєні сепаратисти називають себе «ополченцями», як називали себе народні групи самооборони 1812 року й під час Другої світової війни. Нині йдеться радше про дві регулярні армії: армію самопроголошеної «Донецької республіки» й армію самопроголошеної «Луганської республіки», вони навчені та озброєні Росією, що офіційно заперечує свою участь у війні.

Знаком об’єднання всіх прихильних до тієї пропаганди є так звана георгіївська стрічка. Цю стрічку використовували для совєтських нагород, зокрема ордену Слави і медалі «За перемогу над Німеччиною». На сепаратистських українських територіях, а також у Росії, ті, хто одягає таку стрічку, ототожнює себе з популярними акторами совєтських фільмів і недавніх кінокартин про Велику Вітчизняну війну: поводяться як добрі совєтські громадяни, змушені зіткнутися зі страхітливими фашистами. У процесіях «Безсмертного полку» під час святкування Дня Перемоги георгіївська стрічка присутня всюди.

Важливо наголосити, що мілітаризація російського суспільства значно зросла після анексії Криму і формування двох самопроголошених республік на Донбасі: Кремль з’ясував, що тема опору «фашистській» Україні дає йому змогу краще мобілізувати своє населення. Кремлівські пропагандисти абсолютно відверті, в їхньому тоні дедалі більше злоби, немов Росія готується провадити широкий наступ на Україну.

Брехні та викривлень фактів годі злічити. Отож Дмитро Кисельов у своїх щотижневих передачах зображує Україну як слабку і знекровлену країну, що живе під проводом Вашингтона, країну, де нацисти тріумфують, а прості люди страждають від економічної ситуації (справді дуже тяжкої). У червні 2014 року Кисельов навіть відкрив російськомовний портал ukraina.ru, його власник — агентство “Russia Today”, а сенс існування — створення негативного образу України. Портал почав свою діяльність із реклами фільму такої собі Альони Березовської, назва якого повторює назву порталу: “Ukraina.ru”. Ця журналістка була наближена до Віктора Януковича, а коли він утік, наслідувала його приклад і перебралася до Росії. Ідея фільму спирається на вигадану і приписану Бісмарку цитату, яка циркулює в Росії уже кілька літ і яку сам Кисельов процитував 2 березня 2014 року:

«Тільки втрата України може підточити могутність Росії. (Тому) треба не тільки відірвати Україну від Росії, а й протиставити їх одна одній і спостерігати, як брат убиває брата. Задля цього треба просто знайти і виховати зрадників у лоні національної еліти і з їхньою допомогою змінити сприйняття частини великого народу, щоб ця частина стала ненавидіти все російське...»

Цей фільм пояснює, що український етнос — не більше і не менше, як німецька вигадка, яку прищепили населенню на межах Росії (тобто жителям України), щоб відокремити ту територію від російської держави. Такою була мета Німеччини під час і Першої світової війни, і Другої. Нині до цього мерзенного завдання взялися європейці з Майданом.

Володимир Соловйов, теж великий кремлівський пропагандист, повниться ще більшої злоби. Він не раз провіщав Україні, що вона розпадеться і втратить південний схід своєї території. В одній передачі у вересні 2018 року він говорив про високу місію Росії, вдаючись до суто месіанських акцентів, і стверджував, що Україна ніколи не буде країною-переможцем:

«Росія всякчас несе світові визволення від вічного Зла. Це Росія зупинила Наполеона, зупинила монгольську навалу, зупинила шведського короля Карла XII, зупинила Гітлера! Колись це була Російська імперія, потім Совєтська імперія, але ніколи не було Української імперії!»

У січні 2019 року він зайшов ще далі, погрожуючи Україні великою російською навалою:

«Венесуельський сценарій розв’язує нам руки в Україні. Моліться, щоб американці не послали своїх військ у Венесуелу. Повторюю: якщо ви ступите крок убік, ви втратите свою державу. Це сказав президент Російської Федерації... І пригадайте: Україна завжди вигравала, коли була об’єднана з Москвою. І ніколи не вигравала, намагаючись стати проти Росії... Це завжди закінчувалось однаково: не слід недооцінювати ведмедя... Ми чекаємо довго, але, коли йдемо в наступ, він лютий».

Річ зрозуміла, Кисельов і Соловйов аж ніяк не єдині, хто прагне створити лиховісний образ України, щоб виправдати анексію Криму й російську підтримку сепаратистів Донбасу. Олександр Дугін, великий співець євразійської Росії, написав книжку на цю тему: «Україна: моя війна. Геополітичний щоденник»[115]. У своїй