Читати книгу - "Чи це людина"

— La mort l’a chassé de son lit[74], — прокоментував Артюр.

Ясна річ, винести його з приміщення вночі ми не могли. Нам не залишалось нічого іншого, як тільки знову заснути.

— 27 січня -

Світанок. На підлозі — ганебна купка застиглої плоті, річ, що звалася Шомоді.

Але є справи важливіші — оскільки вмитися неможливо, ми не можемо торкнутися його, поки не приготуємо їжу і не поїмо. Крім того, «…rien de si dégoûtant que les débordements»  [75], слушно каже Шарль — треба спорожнити відхоже відро. Вимоги живих важливіші; мертві можуть почекати. Ми беремось за роботу, як щодня.

Росіяни прийшли, коли ми з Шарлем несли Шомоді недалеко від бараку. Він був дуже легкий. Ми перекинули ноші на сірий сніг. Шарль зняв шапку. Мені було прикро, що я шапки не маю.

За тих десять днів з одинадцяти пацієнтів інфекційного відділення помер тільки Шомоді. Сертеле, Каньолаті, Товаровскі, Лакмакер та Дорже (про останнього я ще не згадував — то був французький промисловець, який після операції на перитоніт захворів носовою дифтерією) померли через кілька тижнів у тимчасовому російському лазареті в Аушвіці. У квітні в Катовіце я зустрів Шенка та Алкале у доброму здоров’ї. Артюр щасливо добрався до своєї родини, а Шарль знову почав вчителювати; ми обмінялися довгими листами, і я сподіваюся колись знов його побачити.

Авільяна-Турин, грудень 1945 — січень 1947 року.

Додаток

Цей додаток я написав у 1976 році для шкільного видання «Чи це людина», щоб відповісти на запитання, які мені постійно ставлять мої читачі серед школярів. Проте вони великою мірою відповідають і на запитання від моїх дорослих читачів, тому мені здалося доречним навести повністю мої відповіді і в цьому виданні теж.

Хтось колись давно написав, що книжки, так само як люди, мають свою непередбачувану долю, відмінну від тієї долі, якої для них бажали і очікували. Ця книжка теж мала дивну долю. Момент народження цієї книжки далекий — його можна знайти у ній самій, на сторінці 183 цього видання, там, де говориться, що я «записую те, чого не вмію сказати нікому»; потреба розповідати у нас така сильна, що книжку цю писати я почав там, у тій німецькій лабораторії, посеред морозної зими, війни і нескромних поглядів, хоч я знав, що жодним чином не зможу зберегти тих абияк нашкрябаних нотаток, що мені доведеться відразу викинути їх, бо якби у мене їх знайшли, мені б це коштувало життя.

Але я написав книжку, тільки-но повернувся, всього за кілька місяців — так сильно пекли мене ці спогади. Кілька великих видавництв відмовили мені, але в 1947 році книжку прийняло до друку невелике видавництво під орудою Франко Антонічеллі; було видрукувано 2500 примірників, відтак видавництво закрилося, а книжка впала у забуття, також тому, що у ті суворі повоєнні часи люди не надто хотіли повертатися пам’яттю до тих болісних років, які тільки недавно скінчилися. Нове життя книжка дістала тільки в 1958 році, коли її перевидало видавництво «Ейнауді», і відтоді вона викликає постійний інтерес читачів. Її переклали шістьма мовами, адаптували для радіо та театру.

Учні та вчителі сприйняли її з прихильністю, яка набагато перевищила сподівання мої та мого видавця. Сотні школярів зі всіх регіонів Італії запрошували мене прокоментувати книжку письмово, а за змоги й особисто; я задовольняв усі ці прохання, наскільки мені дозволяла зайнятість, і навіть до двох своїх професій я б охоче додав третю — професію презентування та коментування мене самого, чи радше того вже далекого мене, який побував в Аушвіці і розповів про це. Під час цих численних зустрічей з моїми читачами-школярами мені доводилося відповідати на багато запитань — наївних і поінформованих, зворушених і провокаційних, поверхових і глибоких. Я швидко зрозумів, що деякі з цих запитань весь час повторюються, їх ставлять завжди; значить, їх породжує мотивована і обдумана цікавість, яку так чи інакше не задовольнили відповіді, що їх давав текст книжки. На ці запитання я й вирішив відповісти тут.

1. У вашій книжці немає ненависті до німців, нема образи, ані прагнення помсти. Ви їм пробачили?

За своєю вдачею я не схильний до ненависті. Я вважаю її тваринним, грубим почуттям і волію натомість, щоб мої вчинки і думки за змоги керувалися розумом; тому я ніколи не плекав у собі ненависті як примітивного прагнення реваншу, бажання завдати страждань моєму справжньому чи гаданому ворогові, бажання особистої помсти. Треба ще додати, що у моєму розумінні ненависть — це особисте почуття, звернене проти певної особи, певного імені, певного обличчя; тодішні наші переслідувачі не мали ні облич, ні імен, і це видно зі сторінок моєї книжки — вони були далекі, невидимі, недоступні. Нацистський устрій був настільки обережний, що зводив до мінімуму прямі контакти між рабами і господарями. Ви, мабуть, звернули увагу, що в цій книжці описано одну-єдину зустріч автораголовного героя з есесівцем (с. 206), і невипадково вона сталася тільки в останні дні, коли концтабір був уже зруйнований, коли система розвалилася.

Зрештою, у місяці, коли писалася ця книжка, тобто в 1946 році, нацизм та фашизм справді здавались безликими — вони немов повернулись у небуття, зникли, мов потворний сон, слушно і заслужено, як зникають привиди, коли заспіває півень. Хіба міг я плекати образу, хотіти помсти супроти зграї привидів?

Минуло не так багато років, коли Європа та Італія помітили, що була то наївна ілюзія: фашизм далеко не помер, він тільки сховався, прикрився; він поміняв шкіру, щоб з’явитися потім в іншому вигляді, трохи менш впізнаваному, трохи більш респектабельному, краще пристосованому до нового світу, який тільки-но зазнав катастрофи Другої світової війни, спровокованої тим самим фашизмом. Мушу зізнатися, що супроти деяких знайомих облич, деяких давніх обманів, деяких постатей, які намагаються надати собі солідності, супроти поблажливості та терпимості до деяких речей я справді відчуваю спокусу ненависті, а навіть певного насильства; але я не фашист, я вірю в розум і дискусію як найвищі інструменти поступу, тому над ненавистю надаю перевагу справедливості. Якраз з цієї причини, пишучи цю книжку, я навмисне вибрав спокійний і тверезий спосіб вираження, характерний для свідка, не вдаючись до тону, типового для скарг жертви чи гніву месника; я вважав, що слово моє буде тим більше корисним і вартим довіри, чим об’єктивнішим воно здаватиметься і чим менш пристрасно прозвучить; тільки в цей спосіб свідок може виконати своє завдання на суді, яке полягає у тому, щоб приготувати ґрунт для судді. А суддями є ви.

Я б не хотів, однак, щоб це моє утримання від прямої оцінки плутали з нерозбірливим прощенням. Я не простив нікому з провинних, не збираюся прощати тепер і в майбутньому, якщо вони не покажуть (вчинками, а не на словах, і не занадто пізно), що вони усвідомили провини та помилки нашого і чужоземного фашизму, якщо вони не вирішать засудити їх і викоренити з власної свідомості та зі свідомості інших. Якщо вони це зроблять, то звісно, хоч я не християнин, я готовий