Читати книгу - "Пiд тихими вербами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було, — клалося на годину.
Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi — високе самотнє дерево.
«Це той дуб над ярком», — подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом — i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою — всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.
Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи — i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…
Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його — цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде — вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе — воно, як той туман, перед сонечком розвiється…
Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог, мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.
— Острог? — поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?
— Я… нi… я…
— А чого ж тобi туди треба?
— Я… менi… треба менi…
Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.
— Ну? — питавсь.
А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.
— Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! — промовив мiщанин. — Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.
Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: «Еч захвойданки бiсовi!»
Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.
«Попитаю цього, — подумала. — Уже ж вiн знає, то, може, скаже».
Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:
— Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.
— А тобi нащо?
— Чоловiк мiй там сидить… — промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.
— Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?
— Нi за що…
— Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив — та й нi за що! Шахраї проклятi!
Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
— Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
«Боже мiй! — думала собi. — Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв».
Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
— Здоровi були, панночко!
Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.
Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
— Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:
— Здоровi були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
— Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.
— Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…
Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:
— Ну?
— Адже це острог?
— Ну?
— Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
— Ну?
— Пустiть мене побачити його!
— Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
— А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
— Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
— Нi…
— Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя, — тодi й пустять.
— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
— Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер — марш собi, не стiй тут, не можна!..
— Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
— Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: «Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!»
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла, — вона їм розказала…
— Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
— Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
— До
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiд тихими вербами», після закриття браузера.
