Читати книгу - "Тисячолітні. Відьма має померти, Анастасія Анпілогова"

Вона повільно, але впевнено упорядковувала себе. Дівчина щосили себе лікувала і рани почали затягуватися. Вона намагалася підтримувати лад у будинку. Коли їй стало ще краще, вона почала тренуватися з мечем на галявині, відпрацьовуючи рухи. Вона вміла поводитися з ним, але хотіла підготуватися до можливого поєдинку. Силою вона не зможе здолати Роберта, а ось хитрістю чи несподіванкою можливо. Вона намагалась продумати різні варіанти розвитку подій.

Коли вона не робила все це, то доглядала за Інеєм. Взаємодія з улюбленим конем заспокоювала. Особливо Хельзі подобалося чистити його чорну, лискучу, м'яку, вкриту короткою, дрібною шерстю шкіру щіткою, і розчісувати гриву та хвіст. Кінь здається був зовсім не проти таких процедур.

Хельзі дуже хотілося чаклувати. Вона раз у раз прокручувала в голові різні заклинання та уявляла, як перетікає магічна енергія в тих чи інших випадках. Але їй доводилося в останній момент зупиняти себе, щоб ненароком не почати використовувати магію. Багато чого вона не могла використати через закляття. Через нього ж у неї майже не було магічної енергії та й відновлювалася вона надто повільно. Використання магії в цьому світі наближало і прискорювало його знищення. Навіть переміщення Вранта звідси в Нижній світ, призвело до появи хронологічних помилок — вірної ознаки розпаду світу.

Іноді на дівчину нападала меланхолія і вона лежала в обіймах з ковдрою та подушками, думаючи про свого улюбленого мага. Що було б, якби вона його ніколи не зустріла? Чи було б їй простіше, чи складніше? Як би розвивалися події? Зрештою вона завжди приходила до думки, що якби не Врант, вона б не сплутала той клубок історій, який у неї був зараз, але в той же момент, якби не він вона б ніколи так і не зрозуміла, що означає любити. І це кохання надавало їй сил боротися за своє життя далі. До зустрічі з ним, вона звісно намагалась зняти з себе закляття, але з часом втрачала надію, і поступово відчувала апатію до всього. З появою Вранта, надія на краще життя з’явилась знову.  

Але весь цей час дівчина рахувала дні. Одного літнього ранку Хельга прокинулася і зрозуміла, що минуло рівно три місяці від їхньої розмови з Робертом. Вона посміхнулася. «Пора!»