Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

- Весела у вас сімейка. - Я підняла на нього голову і посміхнулася.

На його обличчі теж грала глузлива усмішка.

- Будинок у спадок дістався? - Озираючись, поцікавилася.

Я не могла не захоплюватися цим місцем. Усе виглядало таким продуманим: масивні дерев'яні балки, затишний світильник у кутку, книжкові полиці вздовж стіни і камін, який потріскував у тиші.

- Ні, я його сам побудував, - відповів Дмитро, не без гордості в голосі. - Це щось на кшталт фортеці. Місце, куди я можу втекти від усіх, вимкнути телефон і забути про все.

- І що ти тут робиш, коли забуваєш про все? - Обережно, але з явною цікавістю запитала я.

Він злегка усміхнувся, опустивши погляд на кухоль чаю в руках, ніби в голові промайнули якісь спогади.

- Багато чого. Тут можна спокійно подумати, попрацювати... або просто видихнути, — почав він, потім подивився на мене з легкою посмішкою. - На другому поверсі в мене є більярдна, іноді граю, коли зовсім немає справ.

- Один? - не втрималася я від запитання.

- Зазвичай так, — кивнув він. - Ніколи не знаєш, коли з'явиться вільна хвилина. Іноді приїжджає Микола, але це рідко. Здебільшого я проводжу час за книжками або слухаю музику.

- Книжки? - Мій погляд мимоволі впав на полицю в кутку кімнати.

- Читаєш класику чи щось особливе?

- Здебільшого історичну літературу. Іноді детективи. Але найбільше люблю читати мемуари, — пояснив він, спершись ліктем на спинку крісла.

- Чому саме мемуари?

- Вони дають змогу побачити, як людина справлялася зі своїми помилками, страхами, поразками. Мені це близько, — він на секунду задумався, а потім додав, — напевно, тому я й люблю слухати інструментальну музику.У ній є щось... заспокійливе.

- На чому граєш? - Пожартувала я

Він усміхнувся, злегка хитнувши головою:

- На жаль, тільки слухаю. Але зате в мене колекція записів. Практично вся вона складається з класичних творів.

- Знаєш, — я обвела поглядом кімнату, — місце в тебе й справді особливе.

Він подивився на мене довгим поглядом, ніби щось хотів сказати, але стримався. Потім, усміхнувшись, тихо промовив:

- Це моя тиха гавань. Тут я просто Дмитро, без гучних титулів, без — людей, які чогось від мене хочуть. Тільки я, ліс і музика.

- Дивно, що Ліна мені про це нічого не сказала. - Пробурмотіла ледве чутно, собі під ніс.

- Хто, така Ліна? - Насторожено, поцікавився він, видно почув.

- Подруга, — невпевнено, почала я, — вона просто скарбничка кримінальних новин у місті. У неї ще троє братів є: юрист, поліціянт і бізнесмен.

- А, у неї прізвище, бува, не Чорновіл? - Він теж піддався вперед і з цікавістю спостерігав за моєю реакцією.

- Так, — протягнула, він мене дивує все більше. - Ти її знаєш?

На кілька хвилин, я перестала дихати. Навіть, зловила себе на думці, що ревную його.

- Спілкувався, — коротко відповів він, а помітивши мою реакцію, додав. - Коли будинок будував. Але ти можеш не ревнувати, вона не в моєму смаку.

- Я й не збиралася. А які у твоєму смаку?

Він якось дивно на мене подивився. Потім присунувся ближче до мене і піддався, трохи вперед.

- Мені подобаються невисокі, з довгим, світлим волоссям і блакитними, як море, очима, в яких я готовий потонути. Знаєш, таку? - Моє серце на секунду зупинилося.

Після чого його губ торкнулася глузлива, як мені здавалося, усмішка. На моєму ж обличчі не було нічого, крім здивування, а ще я відчувала, що червонію.

- Та йди ти. - Кинула я йому, встаючи з крісла.
Він розсміявся, а мені швидше захотілося сховатися у своїй спальні.

Уже там, сидячи на ліжку, я думала над тим, що почула.

- І треба ж таке сказати. - Тихо пробурмотіла.