Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Він поклав мішок на сніг і простяг руки до теки. Я відсунулася від нього й відкрила її. Руки в мене тремтіли. Там були фотографії нашої сім’ї, якісь папери. Серце в мене впало. Усе було написано по-російськи. Я подивилася на Андрюса. Він вихопив у мене теку.

– Ну будь ласка, – благала я. – Скажи, що там написано.

– Ти справді тільки про себе думаєш – чи просто така дурна?! Вони ж і тебе, і твоїх повбивають! – сказав він.

– Ні! – я схопила його з руку. – Ну будь ласка, Андрюсе. Може, тут сказано, де мій батько, і його можна буде знайти. Ти чув його там, у потязі. Я можу зробити так, щоб він нас знайшов. Я змогла б передати йому свої малюнки. Мені просто треба знати, де він. Я… я знаю, ти мене можеш зрозуміти.

Він подивився на мене і відкрив теку.

– Я не так уже гарно читаю російською, – він швидко проглядав сторінки.

– Ну, що там?

– Студенти в Академії… – він озирнувся через плече.

– Написано «художниця». Це ти. Твій батько… – він показав пальцем якесь слово.

– Так, що?

– Місцеперебування.

Я присунулася до Андрюса:

– Яке? Де?

– Красноярськ. В’язниця.

– Тато в Красноярську? – я згадала, як позначала Красноярськ на мапі для НКВД.

– Гадаю, це слово означає «злочин» чи «обвинувачення», – він показав щось на сторінці. – Тут сказано, що твій батько…

– Що?

– Не знаю цього слова, – прошепотів Андрюс. Він захлопнув теку й сунув собі під полу.

– А що там іще сказано?

– Та це і все.

– А ти зможеш дізнатися, що означає оте слово? Яке про тата написане?

– А якщо мене з оцим спіймають? – спитав Андрюс; раптово в його голосі пролунало обурення.

Якщо його спіймають? Що тоді з ним зроблять?

Він розвернувся й зібрався йти. Я схопила його за одяг.

– Дякую, – сказала йому я. – Дуже-дуже тобі вдячна!

Він кивнув і звільнився з моїх рук.

57

Від харчів мама була просто в захваті. Ми вирішили більшу частину з’їсти одразу, на випадок, якщо енкаведисти надумають забрати їх назад. Консервовані сардини були надзвичайно смачні й вартували невеликої ґулі. Олія від них шовково стелилася на язику.

Мама дала Улюшці картоплину. Запросила її повечеряти з нами. Вона розуміла: менш імовірно, що Улюшка донесе про наші харчі, якщо поїсть їх і сама. Мені дуже не подобалося, що мама ділиться з цією Улюшкою. Ця баба хотіла викинути хворого Йонаса на мороз. Не вагаючись крала в нас. Ніколи не ділилася з нами їжею. Просто на очах у нас їла яйця одне за одним. Але мама наполягала, що ми маємо з нею поділитися.

Мене бентежило, що ж там з Андрюсом, я сподівалася, що він зможе непомітно покласти теку на місце. Але що то було за слово, яке він показував: який «злочин»? Я відмовлялася думати, що тато зробив щось погане. Я міркувала над цим так і сяк. Пані Раскунене працювала в університеті з татом. Її не депортували. Я бачила, як вона визирала з вікна й дивилася, як нас везуть геть. Отже, депортували не всіх, хто працював в університеті. Чому тато? Я хотіла сказати мамі, що тата відправили до Красноярська, але не могла. Вона занадто хвилюватиметься, що він у в’язниці, вона буде сердитися, що я вкрала ту теку. І за Андрюса теж. Я хвилювалася за Андрюса.

Тієї ночі я вирвала ще кілька малюнків з блокнота і сховала до всіх решти за підкладку валізи. У мене залишилося дві сторінки. Олівець завмер над чистим аркушем. Мама і Йонас тихо про щось розмовляли. Я крутила олівець у пальцях. Намалювала комір. Почала сама вимальовуватися змія, вигиналася вгору. Я швидко накидала її.

Наступного дня я побачила Андрюса дорогою з роботи. Вдивляючись у його обличчя, я шукала новин щодо теки. Він кивнув. У мене розпружилися плечі. Повернув. Але чи дізнався, що означає оте слово? Я усміхнулася до нього. Він роздратовано похитав головою, але трохи й усміхнувся.

Я знайшла тонкий, плаский шматок березової кори й принесла в хату. Уночі намалювала по краях на ньому візерунки нашої народної вишивки. Намалювала наш будинок у Каунасі та інші символи Литви. І підписала: «Передати до красноярської в’язниці. З любов’ю від панни Алтай». Додала свій підпис і дату.

– І що я маю з оцим робити? – спитала буркітлива жінка, коли я до неї підійшла.

– Просто дайте будь-кому з литовців, яких побачите в селі, – сказала я. – І попросіть передати далі. Воно має дійти до Красноярська.

Жінка роздивлялася малюнки: литовський герб, Тракайський замок, наш покровитель святий Казимир, лелека – наш національний птах.

– Ось, – сказала я, даючи їй пом’ятий шмат тканини. – Може, комусь із ваших дівчат стане в пригоді ця нижня спідниця. Розумію, що це небагато, але…

– Та лиши цю білизну собі, – сказала буркітлива жінка, не зводячи погляду з моїх малюнків. – Я передам.

58

22 березня. Мій шістнадцятий день народження. Мій забутий день народження. Мама з Йонасом пішли працювати. Ніхто з них про цей день не згадав. А чого я мала чекати – бучного святкування? У нас майже не було чого їсти. Мама все, що могла, повимінювала на марки, щоб писати татові. Мамі я про це нічого казати не буду. Вона буде дуже мучитися, що забула. Місяць тому я їй нагадала про бабусин день народження. Вона кілька днів почувалася винною, каралася: як вона могла забути день народження рідної матері?

Я цілий день складала дрова, уявляючи, як ми б святкували вдома. Мене б привітали в школі. У моїй сім’ї всі б убралися в найкращий одяг. Татків друг нас би сфотографував. Ми б пішли до дорогого ресторану в Каунасі. День був би особливий, незвичайний. Йоана надіслала б мені подарунок.

Я подумала про свій попередній день народження. Тато долучився до нас у ресторані пізно. Я розповіла йому, що Йоана нічого мені не надіслала. Помітила, що від згадки про мою двоюрідну сестру він напружився.

– Мабуть, вона просто зайнята, – сказав він.

Сталін забрав у мене рідний дім і рідного батька. Тепер він забрав у мене день народження. Я поверталася з роботи, ледве тягнучи ноги по снігу. Зупинилася взяти пайку. У черзі стояв Йонас.

– Ходи швидше! – сказав він. – Пані Рімене отримала листа з Литви. І товстого!

– Сьогодні?

– Так! – сказав він. – На барись! У лисого зустрінемося.

Черга просувалася поволі. Я думала про те, як пані Рімене отримала