Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

І від того хотілося самому стати біля плахи…

Вдруге звернувся до стольника Вельямінова-Зернова (виявляється, в Україні владарює не він, гетьман України, а якийсь московський стольник – придворний чин Російської імперії, рангом нижчий від боярського, колись придворний попихач, що слугував спершу за князівським чи царським столом). Мазепа навіть пообіцяв йому – запхав власну гордість до кишені, – десять тисяч червінців золотих, якщо він так поверне дільце, що Кочубея та Іскру залишать у живих… Ну, можна засудити їх до вигнання з України у їхню Сибір, як то відправили московити туди гетьманів Дорошенка, Самойловича, Многогрішного, але стольник тільки витріщав й без того витрішкуваті зенки та клявся; та він і за десять разів по десять тисяч червінців золотих їх не врятує, бо донощиків засудив сам цар. Та коли він, стольник, не виконає волі царя, йому самому доведеться класти голову на плаху, а вона в нього одна. А може, й з ним, з гетьманом, якщо наполягатиме на своєму, разом – отак-то!

– Так що, – закінчив, – як не крути, а Кочубею та Іскрі доведеться, виконуючи царський указ, як тaтaри глaгoлять, секір башка робити… Я того й стольник, – по хвилі додав, – що завжди виконую наказ царя. Якщо він скаже відрубати мені голову, я сам найму ката і велю йому: секір мені башка!..

Мазепа всю ніч не міг і повік склепити, вертівся в своєму похідному шатрі, як карась на гарячій пательні – тільки склепить повіки, так перед ним і з’явиться Мотря… З німим докором дивиться на нього, але жодного слова не кажучи… Гетьман хапав люльку, кисет і вибирався з шатра. Над Борщагівкою гарно визорілося небо. Смалив люльку і думав про одне й те саме: що він скаже Мотрі після страти її батька? Дівчина й бачити його не захоче і права буде. Але як їй роз’яснити, як переконати, що він хоч і гетьман України, але старший у ній все одно не він, а московський цар – з Москвою колись необачно злигався необачний Хмельницький. І звідтоді в Україні без волі московського царя й кроку не можна ступити…

А зорі так яскраво сяяли над Борщагівкою. Вочевидь десь серед них була і його зоря. Десь там і Мотрі теж була зоря – але, де вони – їхні зорі – у високості неба? Чи зустрінуться вони коли, чи їхні зорі навіки розлучилися?…

Спалахнула над головою і полетіла по небосхилу зоря…

«Хтось помер», – подумав гетьман, зітхнув, глибоко затягнувся димом.

Ще одна зоря спалахнула й покотилася до обрію, потім ще…

Чи ж то бува не душі Кочубея та Іскри? Пригадалися легенди, чуті ним ще в дитинстві. Зоря – то найпрекрасніша богиня Русі. На світанку вона відмикає ключем небесні ворота й випускає сонечко на небо. Сонце наздоганяє красную дівицю Зорю, вона втікає і стає криницею. На землю падає свята роса, яка запліднює землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять чарівний мед – так народжується життя… Здавна люди вірили: в кожного на небі є своя зірка. Коли хто народжується, спалахує і його зоря. Тоді й кажуть, що такий народився під щасливою зорею. А коли людина помирає, згасає її зоря, летить через усе небо, спалахує і зникає. «Чиясь душа полетіла», – кажуть тоді люди… То де його зоря у небі високому, скільки вона ще сяятиме, даруючи йому життя? І де Мотрина зоря, як її побачити серед міріадів зірок?…

Намугикував:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!..

А зорі падали й падали з високості нічного неба, перекреслювали вогняними стрічками небесні простори й зникали десь там, за обрієм, а йому здавалося, що серед згаслих зір і їхні з Мотрею дві зорі…

Вечір надворі, ніч наступає,

Вийди, дівчино, серце бажає!

Чистеє небо зіроньки вкрили,

Вийди, дівчино, до мене, мила.

Дай подивитися в яснії очі,

Стан твій обняти гнучкий дівочий,

Глянути в личко, біле, чудове,

На коси довгі, на чорнії брови…

Кочубей був на диво спокійний, бліде його обличчя, виснажене і думами, і тортурами останніх днів, було наче закам’яніле, очі під густими сивими бровами вже згасли… Життя покинуло їх назавжди.

Іскра метушився, збуджено тупцявся і якось наче аж пересмикувався.

Смикалась і його голова.

– Опануй себе, полковнику, – раптом глухо порадив йому генеральний суддя. – Бо ще відпаде твоя головонька від трясучки, що ж тоді тобі будуть відрубувати? Гадаю, другої голови в тебе немає, ніц!

Іскра завжди заздрив Кочубею. І чин у нього був значно більший – генеральний суддя, друга особа в гетьманстві, – а він всього лише полковник, – і здоров’я свояк мав нівроку… Хоча… Яке це має тепер значення, здоров’я?

Стольник Вельямінов-Зернов доставив їх – Кочубея та Іскру – до Борщагівки під Білу Церкву, де перебував похідний табір гетьмана.

Там їх і стратили – у Борщагівці, під Білою Церквою. Принаймні так сьогодні пишуть всі видання. Але ось притичина – стратити їх таки стратили – у Борщагівці; але під Білою Церквою чи, іншими словами, в Білоцерківському районі Київської області ніякої Борщагівки не було ніколи і, ясна річ, немає й сьогодні.

Гм… Але всі видання, часом не лише художні, а й наукові вперто пишуть: Кочубея та Іскру стратили в Борщагівці під Білою Церквою. Очевидно, автори переписують один в одного цю адресу: під Білою Церквою. Хтось колись вперше, не розібравшись, написав: під Білою Церквою – і пішла писать губернія. І ніхто за ці роки не поцікавився, а чи є там – під Білою Церквою – таке село? Як уже вище мовилося, його там немає і ніколи й не було – під Білою Церквою. То де ж воно поділося? Адже Кочубея та Іскру стратили таки в Борщагівці – історичний факт, що ревізії не підлягає. Ось тільки де вона сьогодні, та загадкова Борщагівка?

У Тернопільській області є старовинне, нині районне містечко Борщів на річці Нічлаві… Взагалі, Борщів (Борщівок) – це назва багатьох населених пунктів в Україні. І, зокрема, є своя Борщівка в Київській області, власне, майже в Києві, біля окружної дороги.

Гадають, що в основі назви – борщ.

БОРЩ – одна з найпопулярніших страв. В Україні існувало три різновиди борщів. Перший, червоний, найулюбленіший, готували з капустою, буряком, морквою, петрушкою (пастернаком), пізніше – з картоплею. У святкові чи недільні дні борщ варили на м’ясній юшці (зі свининою чи птицею), у будень – затовкували або