Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Тепер дивно навіть думати про те, щоб мати свою роботу. Робота. Смішне слово. Це чоловіча робота. Роби свої справи, казали дітям, коли привчали їх до горщика. Чи собакам: він наробив на килим. Тоді їх треба було бити згорнутою газетою, так мама казала. Я пам’ятаю той час, коли газети ще були, хоча собак у мене не було, лише коти.

Божа робота.

Усі жінки колись працювали. Нині важко це уявити, але тисячі мали роботу, мільйони. Це вважалося нормальним. Тепер це як згадування паперових грошей. Моя мати зберегла трохи, вклала у свій альбом разом зі старими світлинами. Тоді вони вже застаріли, на них нічого не можна було купити. Шматки паперу, товстуваті, жирні на дотик, зелені, з картинками — якийсь старий у перуці й піраміда з оком над нею з іншого боку. Написано «У Бога віримо». Мати казала, що люди жартома вішали на касах плакати: «У Бога віримо, усі інші платять готівкою». Нині це богохульство.

Ці шматки паперу треба було брати з собою, як ідеш за покупками, хоча коли мені було дев’ять чи десять, люди переважно вже користувалися пластиковими картками. Але не за продуктами — то було пізніше. Це здається таким примітивом, навіть чимось тотемічним, наче мушлі каурі. Я, напевно, сама трохи користувалася такими грошима, перш ніж усе перевели на Компубанк.

Гадаю, саме тому вони й змогли все зробити так, як зробили, — одним махом, так, що ніхто нічого не знав. Якби такі гроші тоді ще існували, це було б складніше.

То було після катастрофи, коли застрелили президента, розстріляли конгрес і армія проголосила надзвичайний стан. Тоді в усьому звинуватили ісламських фанатиків.

«Не хвилюйтеся», — казали тоді. «Усе під контролем».

Я була ошелешена. Усі були, я знаю. Важко було повірити. Цілий уряд знищено, так просто. Як вони туди дісталися, як це могло статися?

Тоді призупинили дію Конституції. Сказали, що це тимчасово. Навіть не було жодних бунтів на вулицях. Люди лишалися вечорами вдома, дивилися телевізор, чекали на якісь вказівки. Навіть не було ворога, на якого можна було показати пальцем.

— Стережися, — сказала мені Мойра по телефону. — Насувається.

— Що насувається? — запитала я.

— Ти чекай, — сказала вона. — Вони це давно готували. Нас із тобою загнали в кут, мала.

Вона цитувала вираз моєї матері, але не для сміху.

Усе існувало в підвішеному стані тижнями, хоча дещо все-таки відбувалося. У газетах з’явилася цензура, деякі було закрито, як казали, з міркувань безпеки. Почали виникати застави та Ідентипропуски. Це всі схвалили, бо ж зрозуміло, що обережність надмірною не буває. Казали, що проведуть нові вибори, але потрібен час для їх підготовки. Казали, що тепер треба жити далі, як зазвичай.

Однак «Порномарти» закрили, і кудись поділися фургони «Дотик на колесах» і «Булки у візку», які раніше їздили площею. Та їхня відсутність мене не засмутила. Усі знали, яка це маячня.

— Саме час був щось зробити, — сказала жінка за прилавком крамниці, у якій я зазвичай купувала сигарети. То був кіоск на розі, з мережі газетних кіосків — газети, цукерки, сигарети. Літня жінка, із сивим волоссям, з покоління моєї матері.

— То їх просто закрили чи як? — запитала я. Продавчиня знизала плечима.

— Хтозна, та й кому воно треба? Можливо, просто перевели кудись. Намагатися зовсім їх позбутися — то все одно, що виводити мишей.

Вона ввела мій Компуномер у касовий аппарат, ледь дивлячись на нього: я тоді була постійним клієнтом.

— Люди скаржилися, — сказала вона.

Наступного ранку, ідучи до бібліотеки, я зупинилася біля того ж кіоску купити ще пачку, бо ті закінчилися. Я тоді чимало курила, то була напруга, відчутна, наче підземне гудіння, хоча все й було доволі тихо. Кави теж пила більше й мала проблеми зі сном. Усі були дещо знервовані. На радіо було більше музики, ніж зазвичай, і менше слів.

Ми тоді вже були одружені, здавалось — уже багато років; їй було три чи чотири, вона ходила до садочка.

Прокинулися того дня як зазвичай, поснідали — гранолою, я це пам’ятаю, і Люк відвіз її до школи в тому гарненькому вбранні, яке я купила їй кількома тижнями раніше, смугастому комбінезоні й синій футболці. Який то був місяць? Напевно, вересень. Їх мали забрати шкільним автобусом, але я чомусь хотіла, щоб її повіз Люк, бо хвилювалася навіть через автобуси. Діти вже не ходили до школи пішки: надто часто зникали.

Коли я дісталася до кіоску на розі, звичної продавчині там не було. Натомість був чоловік, молодий, не більше двадцяти років.

— Вона захворіла? — поцікавилась я, даючи йому свою картку.

— Хто? — перепитав він агресивно, як мені здалося.

— Жінка, яка тут зазвичай працює, — відповіла я.

— Мені звідки знати? — сказав він. Він вбивав мій номер одним пальцем, вивчаючи кожну цифру. Було помітно, що раніше він цього не робив. Я постукувала пальцями по прилавку, нетерпляче чекала на свої сигарети й думала, чи не казав йому хтось, що з прищами на шиї можна щось зробити. Я доволі чітко пам’ятаю, який він мав вигляд: високий, трохи згорблений, темне волосся коротко стрижене, карі очі наче сфокусувались у кількох дюймах за моїм переніссям, і ті прищі. Гадаю, я так добре запам’ятала його через те, що він сказав далі.

— Вибачайте, — сказав він. — Номер недійсний.

— Маячня якась, — відповіла я. — Має бути дійсний, у мене кілька тисяч на рахунку. Два дні тому виписку дивилася. Спробуйте ще раз.

— Недійсний, — уперто повторив він. — Бачите червоний вогник? Означає, що номер недійсний.

— Ви, напевно, помилилися, — заперечила я. — Спробуйте ще раз.

Він знизав плечима, усміхнувся так, наче я його вже дістала, але спробував знову ввести номер. Тепер я спостерігала за його пальцями на кожній цифрі, перевіряла цифри, які з’являлись у віконці. Це справді був мій номер, але червоний вогник знову загорівся.

— Бачите? — повторив хлопець з тією ж усмішкою, наче знав якийсь приватний жарт, який не збирався мені розповідати.

— Подзвоню їм з роботи, — сказала я. Система, бувало, підводила, але кілька телефонних дзвінків усе виправляли. Я все одно була зла, наче мене несправедливо звинуватили в чомусь такому, про що й сама не знала. Наче це я помилилася.

— То подзвоніть, — байдуже сказав він. Я лишила сигарети на прилавку, бо ж не заплатила за них. Подумала, що позичу в когось на роботі.

Я таки подзвонила їм з роботи, але мені відповів запис.