Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

Справді, що?

Розділ 23

— Що ми робитимемо далі, по-моєму, зрозуміло, — сказав я. — Ми сидітимемо тут доти, доки нас припинять шукати. А вони незабаром припинять, бо мертвий раб для них нічого не вартий.

— Але я прекрасно почуваюся…

— Ти забуваєш про те, що больові кайдани вбивають, якщо ввімкнути їх надовго. Як тільки шлях звільниться, ми підемо до найближчого помешкання та промиємо твою рану.

— Там багато крові, але це не більше, ніж подряпина.

— А якщо інфекція, зараження крові… У будь-якому разі спершу ми маємо подбати про твою рану.

Я обернувся до Дренга:

— Чи живуть тут поблизу знайомі тобі фермери?

— Ні, але просто біля пагорба, за всохлим деревом будинок вдови Апфельтрі.

— Чудово. Показуй дорогу та не базікай. — Тепер обернувся до Слона. — Ми перев’яжемо твою рану, що тоді?

— Після цього, Джиме, ми підемо до армії. Тепер ти найманець, тож туди тобі пряма дорога. Армії зазвичай дислокуються у фортецях, а там мусить бути кімнатка за сімома замками, де зберігають усі гроути. Поки ти проходитимеш муштру, я все розвідаю. Для того щоб утілити наш шляхетний задум, я маю на прикметі одну конкретну армію. Ту, що під проводом Капо Дімонте.

— Тільки не Капо Дімонте! — заволав Дренг, хапаючи себе за волосся з обох боків. — Він саме зло, їсть дітей на сніданок кожного дня, у нього всі меблі обтягнуто людською шкірою, п’є з черепа своєї першої дружини.

— Досить, — гримнув Слон, і Дренг умовк. — Зрозуміло, що в нього погана репутація тут, у землях Капо Доссії. Це тому, що він заклятий ворог Капо Доссії та періодично виступає проти нього війною. Я впевнений, що він не гірший і не кращий за будь-якого іншого капо. Проте йому притаманна одна незаперечна чеснота. Він ворог нашого ворога.

— Отже, він наш друг. Я заборгував Доссії й не дочекаюся слушної нагоди, щоб той борг повернути.

— Не треба носитися зі своїми образами, Джиме. Це може погано позначитися на твоїй кар’єрі, яка полягає в тому, щоб вигрібати гроші, а не гаяти час на помсту.

Я кивнув, погоджуючись:

— Звісно. Але, поки ти плануєш пограбування, я дозволю собі насолодитися невеликою помстою.

Було помітно, що Слон не схвалює моїх емоцій, але я не міг зберігати такий олімпійський спокій, як він. Можливо, це хиба юності. Я змінив тему розмови.

— А що після того, як ми вичистимо скарбницю?

— Дізнаємося, як місцеві контактують з інопланетянами. Хоч із тими ж веніанцями. За допомогою інопланетян ми покинемо цей смердючий світ. Для цього нам доведеться стати релігійними.

Він хихикнув, споглядаючи моє здивування.

— Як і ти, хлопчику мій, я вірю в науку та гуманізм і не потребую допомоги вищих сил. Але тут, на Спіовенте, всі технології зосереджено в руках ордену за назвою Чорні Ченці.

— Ні, не наближайтесь до тих монстрів, — заволав Дренг; він тільки й знав, що критикувати наші плани. — Їм відомо, як робити людей божевільними. Саме з їхніх майстерень походять усі страшні неприродні штуки: машини, які кричать і виють або говорять з неба, кайдани болю… Тримайтесь від них подалі, пане, я благаю вас!

— Усе, що розповів твій друг, правда, — сказав Слон. — Звісно, якщо очистити це від страху невігластва. З певних причин, які зараз уже не важливі, всі технології цього світу було зосереджено в руках ордену Чорних Ченців. Я не маю уявлення, яку релігію вони сповідують, якщо взагалі сповідують якусь, але це саме вони постачають і ремонтують усі машини, які ми досі тут бачили. Це дає їм певний захист. Якщо якийсь капо нападе на них, інші захищатимуть Чорних Ченців для певності: постачання досягнень наукового прогресу триватиме. Саме до них ми маємо звернутися по допомогу.

— Отже план у нас такий: вступити до армії, вкрасти так багато гроутів, як тільки можливо, налагодити контакт із контрабандистами та придбати у них квиток у людський світ.

Дренг зітхав і пускав слину після кожного довгого слова. Було зрозуміло, що він мало второпав з нашої розмови. Дренг же у нас — людина дії, думати — для нього надто тяжка робота. Він нечутно вийшов на розвідку й так само тихо повернувся. Навкруги нікого, шлях вільний. Слону вже вдавалося йти самому, ми лише трохи допомагали йому. Добре, що будинок удови неподалік. Незважаючи на всі запевнення Дренга, вона затремтіла від страху, щойно побачила нас на порозі своєї халупи.

— Рушниці, мечі… Вбивство, смерть… Мені кінець.

Однак попри скарги, які сипалися з беззубого рота, вона виконувала всі мої прохання. Вдова поставила горщик води на вогонь. Я відірвав від ковдри шматок тканини, добряче його прокип’ятив, потім промив ним рану Слона. Рана виглядала неширокою, але достатньо глибокою. Потім ми переконали вдову поділитися з нами запасами самогону. Слон скривився, проте не скрикнув, коли я залив горілкою відкриту рану. Залишалося сподіватися, що там достатньо алкоголю, щоб він подіяв як антисептик. Решту провареної ковдри я використав як бинт. Це все, що я міг зробити.

— Чудово, Джиме, — сказав Слон, обережно надягаючи свою подерту куртку. — Роки в бойскаутах не змарновано. Тепер подякуймо нашій добрій вдові й підемо, оскільки зрозуміло, що наша присутність її вельми засмучує.

Ми покинули хижу вдови та попрямували відкритою, побитою колесами дорогою, з кожним кроком віддаляючись від жахіть фортеці Капо Доссії. Дренг умів добувати харчі: він рвав фрукти з дерев, видирав їстівні корені на полях, які ми проминали, інколи навіть не соромлячись присутності їхніх законних власників. Побачивши мою зброю, селяни реагували лише тим, що торкалися своїх чуприн. Спіовенте — справді огидний світ: тут поважають лише силу. Вперше в житті я усвідомив переваги того нудного світу, де народився.

Ополудні ми побачили вдалині стіни фортеці. Це місце було трохи вишуканішим за варварську розкіш Доссії, чи, може, так просто здавалося здаля: фортеця стояла на острові посеред озера. Дамба та підйомний міст сполучали її з землею. Дренг тремтів від страху й дуже зрадів, коли я наказав йому бути зі Слоном і не ходити на мою першу співбесіду. Я пройшов камінну дамбу військовим кроком і ступив на міст. Двоє охоронців дивилися на мене з неприхованою підозрою.

— Доброго ранку, братики! — привітно загукав до них я — рушниця на