Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Хто питає?

— Я питаю. Солдат дужий і при зброї, який хоче служити шляхетному панові.

— Що ж, це твій вибір, брате, — промовив один із охоронців, не приховуючи щирого співчуття. — Заходь у ворота, через двір, треті двері справа, запитаєш Сіра Сранка.

Він підступив ближче та прошепотів:

— За три гроути я дам тобі пораду.

— Згода.

— То плати.

— Не можу. Зостався без копійки.

— Напевно, так і є, раз ідеш на таку службу. Добре, тоді п’ять через п’ять днів.

Я погодився.

— Він запропонує дуже мало, але не погоджуйся на менше, ніж два гроути на день.

— Дякую. Я в боргу не залишуся.

Я проминув ворота, знайшов потрібні двері. Вони стояли відчиненими, у залитій світлом кімнаті сидів огрядний лисий чоловік і щось видирав із якихось паперів. Він підвів голову, коли моя тінь упала на його стіл.

— Ану вали звідси! — зарепетував він так, що слина бризнула фонтаном на сонці. — Я ж сказав вам усім: жодних гроутів до наступного ранку після закінчення контракту.

— Я ще не на службі, та й, мабуть, не стану, раз ви так розмовляєте зі своїми солдатами.

— Вибач, добрий подорожній, сонце в очі, не розгледів. Заходь, заходь. Записатися? Звичайно. Рушниця, меч… Амуніція є?

— Щось є.

— Чудово.

Його руки хруснули, коли він потер їх одна об одну.

— Їжа для тебе та твого зброєносця й один гроут на день.

— Два гроути та поміняти всю амуніцію.

Він насупився, знизав плечима, нашкрябав щось на папері й підсунув мені:

— Контракт на один рік, тоді й переглянемо зарплату. Не можеш читати та писати — став хрестик унизу.

— Я добре вмію читати й бачу, що ви написали чотири роки замість одного. З вашого дозволу я виправлю помилку, а потім підпишу.

Я з легкою душею підписав контракт іменем судді Ніксона, напевно знаючи, що вшиюся звідси задовго до його закінчення.

— Я заберу свого зброєносця та старенького батька.

— Без їжі для бідних родичів! — щедро прогарчав лисий. — Будеш ділитися своєю пайкою.

— Згода, — всміхнувся я. — Ви, пане, сама доброта.

Я вийшов за ворота та помахав своїм товаришам.

— Ти мій боржник, — не забув нагадати охоронець.

— Я заплачу, коли цей скупердяй заплатить мені.

Він промимрив собі під ніс:

— Ти вважатимеш його скупим, поки не зустрінеш Капо Дімонте. Я б не потикався на цю службу, якби не здобич.

Мої друзі повільно наближалися. Дренгові, попри всю неохоту, доводилося майже нести Слона на руках.

— Здобич? Коли буде?

— Після бою. Ми завтра вирушаємо.

— Проти Капо Доссії?

— Ні, не так пощастило. Кажуть, у того негідника повно коштовностей і золотих гроутів. Добре було б запустити руки в його скарбницю. Але не цього разу. Все, що відомо, — прямуватимемо на схід. Це буде несподівана атака на когось, може, навіть із союзників. Тож командування не бажає, щоб солдати патякали зайве. Гарна думка! Заскочити їх із опущеним мостом — це виграти півбитви.

Я розмірковував над такою воєнною хитрістю, поки вів свою маленьку команду у вказаному напрямку. Навряд чи солдатські казарми мали шанс потрапити до туристичної брошури, але порівняно з бараками рабів виглядали краще. Дерев’яні ліжка із солом’яними матрацами для вояків, трохи соломи біля ліжок для зброєносців. Треба подбати про місце для Слона, а в цьому, я переконаний, найкраще зарадить тут хабар. Ми сиділи на ліжку, доки Дренг пішов шукати кухню.

— Як спина? — запитав я.

— Болить, але вже не так турбує. Я трохи відпочину й огляну місцевість.

— Уранці матимеш достатньо часу. В тебе ще довгі кілька днів.

— Згода. А ось і твій зброєносець із їжею.

Дренг приніс гаряче овочеве рагу зі шматками м’яса якоїсь безіменної птахи. Про те, що це саме птаха, вдалося здогадатися з пір’я, яке траплялося на м’ясі. Ми розділили рагу на три однакові порції та з’їли його з вовчим апетитом. Свіже повітря і тривала прогулянка таки змусили нас зголодніти. Ще Дренг приніс порцію кислого вина, але ні я, ні Слон не змогли його пити. Дренг вихлистав усе вмить, калачиком згорнувся під ліжком і захропів.

— Я піду роздивлюся навколо, — сказав я. — Відпочинь, поки я повернуся.

Мої наміри порушив різкий звук горна. Я обернувся, щоб глянути на горе-музиканта, і помітив його у дверях. Горніст озвався знову. Я вмить налаштувався схопити нездару за горло, якщо він іще раз спробує катувати нас своєю музикою. Втім, горніст відступив убік і вклонився. Худа фігура у блакитному вбранні зайняла місце горніста у дверях. Усі солдати схилили голови, вітаючи свого пана. Я вчинив так само. Капо Дімонте власною персоною.

Капо Дімонте був такий худий, що, здавалося, його живіт прилип до спини. У нього, мабуть, якісь проблеми з циркуляцією крові, бо я не бачив людей, що мали б від природи таку блакитну шкіру. Маленькі червоні очі визирали з глибоких блакитних очниць, він хапався за нижню щелепу синіми пальцями. Капо Дімонте підозріло роззирнувся навколо, а потім заговорив; хоч і виглядав хирляком, голос у нього виявився глибокий і сильний:

— Солдати, в мене для вас хороші новини. Готуйтеся до нічного походу. Марш-кидок, мусимо добутися Пінетті Вудс до світанку. Йдуть лише солдати, без зайвої поклажі. Ваші зброєносці залишаться тут і приглянуть за вашим добром. Відлежуйтеся вдень, бо виступимо завтра в сутінках. Зустрінемо вночі союзників і об’єднаємося, щоб атакувати ворога на світанку.

— Одне запитання, Капо, — встав один чоловік. Весь порубаний і в шрамах, він, мабуть, бачив багато битв на своєму віку. — Проти кого йдемо?

— Вам скажуть перед атакою. Ми хочемо виграти битву, напавши несподівано.

Звідусіль залунали незадоволені вигуки, а ветеран заговорив знову:

— Наші вороги — таємниця. Відкрий хоч, хто наші союзники.

Капо Дімонте це запитання не сподобалося. Він почухав підборіддя, схопив руків’я меча, поки всі чекали на відповідь. Але, вочевидь, він дуже потребував нашої допомоги, тож урешті заговорив:

— Вам буде втішно дізнатися, що наші союзники мають велику силу. У них є також машина, щоб пробивати найтовстіші стіни. За їхньої допомоги ми можемо зберегти та захистити нашу армію. Нам пощастило воювати на одному боці з