Читати книгу - "В'язниця душ"

— Пані Цимес, це доктор Фельнер, — комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.

— Рада знайомству з паном, — господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.

Той відповів спітнілим рукостисканням.

— Де ваш труп? — одразу перейшов до справи доктор. — До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.

— Пан аж так поспішає? — солодкаво мовила господиня. — А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа...

Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.

— Що ж, залюбки, — сказав він, трохи віддихавшись. — Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму...

— Вірно кажете, — погодилась господиня.

Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.

— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.

Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.

Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.

На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.

— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.

— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.

— Так, але на вигляд тіло...

— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.

Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.

— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.

— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну[22]. Там і розберуся...

— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.

— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.

— А в чому ж?

Фельнер відкликав комісара вбік.

— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.

— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.

— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.

Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:

— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.

— Пригадую, — відповів комісар.

— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.

Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.

— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.

— Звісно, це тільки здогади, — додав він, трохи помовчавши. — Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.

— Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? — запитав комісар.

— Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу... Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг.

Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.

Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.

— Чимось панові допомогти? — обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.

— Зайдіть сюди, — сказав комісар. — Сядьте...

Господиня вмостилася на край фотеля.

— У цій кімнаті Софія жила чи приймала клієнтів? — запитав Вістович.

— І те, й те, — відповіла жінка.

— Коли в неї востаннє був чоловік?

— Два дні тому, перед тим як їй стало зле.

— У вас є список її відвідувачів?

— Звісно, ні. Ви ж знаєте, комісаре, тут усе анонімно...

На цих словах пані Цимес лукаво усміхнулась.

— Тоді вам доведеться напружити пам’ять і згадати кожного, — мовив поліцейський.

— Чоловіки, здебільшого, приховують свої справжні імена, коли приходять сюди, пане Вістовичу.

— Якщо так, то ви їх детально опишите. Хоча б п’ятьох останніх.

— Я спробую, — кивнула жінка.

Вона виглядала втомленою, проте Вістовичу було її не шкода.

— Ви дозволяєте дівчатам курити в покої? — продовжив він свій допит.

— Аж ніяк! Більше того, я заборонила їм курити взагалі. Від цього жовтіють зуби...

— Отже, курять тільки клієнти?

— Так. А чому ви питаєте?

— На підвіконні лишився цигарковий попіл, — сказав Вістовим. — На щастя, тут кепсько прибирали.

— Пане комісаре...

— Даруйте, не хотів вас образити.

Комісар ще раз оглянув покої і зробив кілька записів у своєму блокноті.

— Найміть якихось волоцюг і перевезіть тіло до моргу. Найкраще — після півночі, під ранок. Тоді місто зовсім безлюдне, — сказав він, виходячи з кімнати.

— Зрозуміло, — проскиглила Мамка Цимес йому вслід.

Вістовим пройшовся бордельним коридором. Біля кімнати Янки він зупинився і хвилину-другу поміркував, чи заходити. Врешті, постукав і, прочинивши незамкнені двері, зазирнув досередини. В кімнаті було темно, і тільки постать Янки сіріла у квадраті дощового вікна. Ступивши крок, Вістовим зачинив за собою двері.

— Ти залишишся? — тихо спитала Янка.

— Ні, мені треба йти, — відповів комісар.

— Шкода, — мовила вона.

— Я маю кілька запитань до тебе. — Вістовим сів на стілець.

— Хочеш знати щось про Софію?

— Вгадала.

— Що ж, питай,