Читати книгу - "В'язниця душ"

— Розкажи, яку вона мала вдачу. Була переважно веселою чи сумною? Які мала звички? Мала коханця чи тільки бордельних клієнтів?

— Ми всі тут маємо тільки тих, хто нас купує, — сказала дівчина. — Мамка за цим стежить. Фацетам не може подобатись, що їхня дівчина — повія, правда ж?.. Не скажу, що ми добре зналися з Софією, але були схожі з нею. Її тут недолюблювали, як і мене...

— Чому?

— Я ніколи не відкривала душу цим дурепам, завжди все тримала в собі. Це не може подобатись, — пояснила Янка. — Софія ж просто поводилась зверхньо... Подейкують, що вона була зі знатної родини, отримала гарну освіту, але вийшла заміж за якогось пройдисвіта. Одного дня той змусив її переспати з іншим чоловіком, щоб розплатитися з ним за свій картярський борг. Потім це повторювалось знову і знову. Кожен, хто обігрував її чоловіка в карти, міг увечері встромити його дружині... Урешті, він її програв, наче якусь річ. Кажусь, Софія просила допомоги в родини, але через її славу рідні від неї відмовились. Не знаю, що було далі, але врешті вона опинилася тут. От і все, що я знаю про цю бідолаху, комісаре.

— Ти сказала, що Софія отримала гарну освіту. А не знаєш часом, де вона вчилася? — запитав Вістович.

— Десь тут, у Львові. Де можуть навчатися благородні панянки? — іронічно сказала Янка.

— Гаразд, дізнаюся.

— Нащо ти розпитуєш? Хіба вона померла не від хвороби?

— Хтозна.

Янка стрепенулася.

— Йди вже звідси, — сказала вона. — Бо тільки страху на мене наганяєш. І жалю...

Вістович підвівся і, попрощавшись, вийшов за двері. За кілька хвилин комісар уже був посеред темної сирої вулиці і поспіхом прямував у бік Академічної.

Діставшись до свого кабінету, комісар запалив світло і, сівши за столом, довго курив. Попри все, він почувався тепер краще, аніж тоді, коли востаннє звідси вийшов. Вістовичу несподівано шалено запраглось працювати, мовби хтось добряче почистив та освіжив його мозок. Попри пізню годину, спати не хотілося. Він знову і знову обмірковував події дня та подумки повертався до кімнати борделю, де було знайдено мертву блудницю. Навіть якщо вона померла від невідомої хвороби, яку підчепила від одного з клієнтів, комісарові хотілося дізнатися про небіжчицю якнайбільше. Десь у глибині його нутра гостро відчувалась жалість до неї. Хто цей негідник, що в такий огидний спосіб поламав їй життя? Може, колись він йому трапиться. А вже що робити з таким, комісар знав.

Раптом Вістовим пригадав, що рік або два тому з Міністерства поліції прийшов наказ посилити контроль над проституцією в місті. Тоді ж Самковський мусив ганятися за повіями і за тими, кого підозрювали у цій справі. Як пам’ятав комісар, Мамка Цимес тоді сплатила велетенський штраф, а бордель ледве не закрили. Втім, згодом усе вляглося, і будинок далі значився у магістраті, як «Готель «Леокадія»».

Однак, знаючи Самковського, комісар був переконаний, що той ретельно записував кожен допит. Таким чином, можна було не сумніватись, що десь у його шафі лежить досьє ледь не на кожну курву в Лемберзі...

Потрібна папка лежала найглибше і добряче припала порохом. У поліції й справді не надто охоче займалися борделями. Переважно лише тоді, коли львівська розпуста вже допікала комусь нагорі.

Будинок Мамки Цимес у переліку був одним із перших. Самковський зазначав, що усі постояльці готелю «Леокадія» — жінки. Усі вони здебільшого мають непристойний вигляд і так само непристойно поводяться. Все це, а також чутки, які віддавна ширяться містом про будинок на Шпитальній, дають підстави стверджувати, що тут насправді облаштовано бордель. Далі було розміщено список усіх, хто знаходився там 17 жовтня 1902 року о сьомій годині вечора.

Ім’я Софії Вільчевської було в кінці сторінки. Самковський записав, що при цій особі не було доводу[23]. На вигляд, панянці трохи за двадцять. У неї темне волосся й сірі очі. Виявилась освіченою. За її словами, абсольвентка[24] жіночої гімназії імені королеви Ядвіги у Львові.

Більше про Софію не було написано нічого. Однак жіноча гімназія знаходилась неподалік Дирекції, тож за необхідності Вістовим міг би відвідати цей заклад. Безперечно, там архів учениць зберігається не менш ретельно, ніж у поліції архів повій. В особовій справі Софії мусить бути вказано, хто її родина. Бо навряд чи цим людям відомо, яка доля спіткала ту, від якої вони колись відмовились.

На ранок Мамка Цимес, як і обіцяла, прислала Вістовичу напарфумленого листа, в якому описала п’ятьох останніх клієнтів своєї працівниці. З перших рядків вона благала спалити цей лист, щойно комісар його прочитає, а надто ніколи й нікому не розповідати про його зміст. Вістовичу начхати було на її благання. Він знав, що листа найближчим часом точно не знищить, а щодо змісту, то розпатякувати будь-кому й так не збирався.

Першим у списку був статечний депутат Галицького сейму. Чоловік був високим, сивим і мав бездоганні манери. Щедро заплатив.

Другим — якийсь полковник-артилерист. Трохи недочував на праве вухо, п’яний, середнього зросту. Бідолашна Софія з ним кричала від болю, аж господиня змушена була втрутитись з вимогою припинити, оскільки то був ґвалт, а не любощі. Віддав усі гроші, які мав, проте їх виявилось недостатньо.

Третім був удівець-підприємець. Худорлявий, гарно вдягнений. На ґудзиках одягу пані Цимес помітила дві літери: «TL». Був поштивий, але чомусь просив Софію лупцювати його ременем і лаяти останніми словами.

Четвертий — старий професор, який чесно назвав своє ім’я: Еріх Зільман...

Вістович не стримався і голосно зареготав. Самковський, який уже на той час сидів на своєму місці, відірвався від паперів і з подивом поглянув на шефа.

— Збирайтеся, — наказав йому комісар, усе ще сміючись. — Прогуляємось... Провідаємо старого хріна.

Ад’юнкт не до кінця розумів, про кого йшлося, але полюбляв, коли шеф був у доброму гуморі. В такі дні часто вони заходили разом до кав’ярні Шнайдера, і Вістович платив за випивку.

Ледве прочитавши, хто був п’ятим у списку клієнтів, комісар сховав листа Мамки Цимес до кишені, і вони з Самковським вийшли на вулицю.

Професор, на щастя, був удома. Побачивши поліцейських, він неабияк здивувався, проте гостинно запросив їх до вітальні, де найперше запропонував кави. Вістович відмовився, одразу перейшовши до справи. Він розумів, що розмова видасться не надто приємною для Зільмана, тож смакувати в його домі каву було б свинством.

— Якщо ви тут, панове, отже, сприйняли мою розповідь серйозно, — мовив