Читати книгу - "Епік"

— Моряків уже досить! — закричав BE. — Будь ласка, тільки шукачі пригод!

Почулися прокляття тих, хто не потрапив до екіпажу, черга порідшала, але навіть тепер була набагато довша, ніж двадцять кульок, які ще лишились у торбі.

— Наступний!

— Отиніус Маямінус до ваших послуг, — уклонився невисокий гном, голова його опустилася нижче стільниці. І Попеля, й BE підвелися, щоб краще роздивитися його.

BE мимоволі розсміявся, і гном миттю випростався, сердито поглядаючи з-під каптура магічної сутани, яка була на ньому.

— Отиніусе, а що ти вмієш робити? — приязно запитав Ерік.

— Я слуга Одунерока, бога пустелі, й завдяки йому опанував глибокі таємниці вогню й повітря.

— Доведи, — прямо наказав йому BE.

Гном пильно подивився на BE, сягнув рукою у свою торбину, дістав звідти згорнену барвисту тканину і тягнув її та тягнув, аж поки видима частина цієї тканини стала більшою за торбину, потім більшою і за самого гнома.

— Трюк чаклуна? Чи, може, Торба Вимірів? — шепотів BE.

Повністю витягши оздоблену витонченим візерунком тканину з торби, гном розстелив її на землі. Юрба, зацікавившись захопливими вигуками тих, хто стояв ближче, ринула вперед, щоб подивитися. Сівши на той розстелений килим, гном тихесенько заспівав, його обличчя свідчило про зосередженість. Килим мало-помалу почав відриватися од землі, юрба в захваті заплескала в долоні. Нарешті є на що подивитися!

— Беремо, — мовив BE. — Наступний!

— Сер Ворен, лицар Священного ордену Мова, слуга Його Величності короля Увена з Ньюгейвена.

Статурний воїн широко усміхнувся, хоча та усмішка майже ховалася в довгій бороді, що закривала його широкі й могутні груди. На спині в нього висів щит, а на поясі — різноманітна зброя і пляшечки із зіллям.

Ерік без вагань дав лицареві скляну молочно-білу кульку.

Перше ніж BE встиг викликати наступного в черзі, небо тягло хмарами, чайки злякано закигикали й розсипались у небесах. Юрба відсахнулася, набережними прогуркотіла велика чорна карета, тягли її два люті чорні огирі, несамовито крутячи очима. Блідий візник, вбраний в елегантну чорну ліврею, стримав коней поблизу столу.

Запала глибока тиша. Ніхто навіть не кашляв, боячись привернути до себе увагу. Потім почувся голос, холодний і моторошний, виповнений отруйним посвистуванням, а втім підступно гарний і переконливий.

— Я, граф Ілістивостич, вирушив би в цю подорож.

— Якщо цей вампір сяде на борт вашого судна, я й ногою на нього не ступлю, бо воно буде прокляте! — гукнув у відповідь сер Ворен, схопившись за руків’я меча.

Сидячи за столом, Ерік відчував страх і незрозумілу тривогу за своє життя, натомість BE відважно заговорив:

— А яку ми матимемо гарантію, що ти працюватимеш задля тієї самої мети, що й екіпаж, і не повбиваєш нас?

— Мої авгури стверджують, що серед скарбів, які ви шукаєте, є давня спадщина моєї родини. Пообіцяйте, що, знайшовши скарби, ви віддасте її мені. Тоді я присягну найдавнішими богами, що служитиму вам у цій подорожі й живитимусь тільки звіриною, яку сам приведу на борт.

То була така переконлива заява, що Ерік незчувся, як кивнув головою.

— Не слухайте його. Палубу цього корабля затопить кров, якщо це нечестиве створіння осквернить його бодай одним своїм кроком! — шаленів сер Ворен, проте позадкував, вочевидь боячись спровокувати графа.

— Ваші підстави заявляти про це? — запитав Ерік, його душа мало не розривалася навпіл.

— Вампір? Ти, напевне, жартуєш. Звичайно, ми беремо його, — підвівся BE. — Гаразд, графе. Ми згодні на ваші умови.

— Чудово. Мій слуга занесе мою труну і звірину на борт. Я прилечу й приєднаюся до вас уночі.

— Ось! — сер Ворен з розмаху поклав свою скляну кульку на стіл. — Я вмиваю руки від цієї приреченої справи.

Тільки-но страхітлива істота в кареті поїхала геть, як гурти людей, справжніх і породжених самою грою, заходилися жваво обговорювати подію, сперечаючись поміж себе про долю подорожі, що тепер була пов’язана з найстрашнішим створінням регіону. Люди трохи повеселішали тільки тоді, коли до столу підійшов ведмідь.

Великий чорний гризлі підскочив до столу на чотирьох лапах, а потім підвівся, підносячись над людьми, що сиділи за ним.

— Будь ласка, — проревів він, — я хочу поїхати з вами в подорож.

— Ведмідь, що розмовляє! — залунали навколо радісні голоси.

— З якої речі? — запитала Попеля.

— Одна відьма сказала мені, що я знайду свою пару на іншому континенті.

— Тож ти хочеш їхати лише в один бік? — глузливо всміхнувся BE, і юрба розреготалася.

— Атож, будь ласка.

— А ти розумієш, що в такому разі ти не отримаєш ніяких скарбів? — провадив далі BE, і юрба знову розреготалася, уявивши собі тварину з грошима.

— Так, сер.

— Як на мене, це добре, — стенув плечима BE.

— Ось тобі, — дала йому кульку Попеля. — Не загуби її, аж поки зайдеш на корабель.

— Дякую вам обом, — вклонився ведмідь і, тримаючи лапою кульку, наче неоціненний келих, пішов перевальцем по трапу.

Коли торба майже спорожніла, юрба сколихнулася.

— Слухайте! — крикнув Свейн Рудобородий, визираючи крізь напнуті мотузки. — Я тільки хотів, щоб ви знали, що я тут, а зі мною ще й двоє ваших приятелів.

— Пустіть їх, — звелів BE охоронцям.

На появу старого драконовбивці юрба відповіла вітальними вигуками. За ним, видаючись такими смиренними, як можуть видаватися сірі багатокутники, йшли Б’єрн і Сігрид.

— Б’єрне! Ти прийшов! — радісно підскочив Ерік.

— Ласкаво просимо! — не менше од нього зрадів BE. — Ця подорож буде просто фантастична. Ганьба, що ви не були з нами од самого початку. Це буде така пригода!

— Що ж, я й далі не згоден і вважаю, що це все може погано скінчитися. Але ви мої друзі, — стенув плечима Б’єрн.

— А ти мій брат, — додала Сігрид, звертаючись до BE.

— Бачу, ви обоє просто дивовижні, — сарказм у голосі BE був цілком добродушний. Б’єрн вочевидь подолав свою нехіть витрачати гроші, бо вдягнувся в казковий обладунок, а на перев’язях навколо його тіла висіли різноманітні торбинки, сумочки і пляшечки із зіллям. Проте найнезвичайнішою річчю на ньому був великий шолом із прожилками, немов мармурова куля: блідо-сірої барви, помережаний миготливими срібними і платиновими нитками.

— Що це за шолом? — запитав BE.

— У ньому можна дихати під водою. Я не мав часу навчитися плавати, — знічено пояснив Б’єрн.

— Добра ідея, — докинув Ерік. — Але сподіваймося, що він тобі не знадобиться. Ось, — і подав кожному з них скляну кульку.

Увесь цей час Свейн Рудобородий стояв збоку, спостерігаючи і слухаючи. Нарешті він підступив ближче, вбраний у своє розкішне бойове спорядження, точнісінько такий, яким бачили його на арені.

— Чи можу я мати честь приєднатися до вас у вашій пригоді?

— Звичайно. Це честь для нас усіх.