Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Не хочу неприємностей. А тут я сиджу вже занадто довго. Поїду на південь, Любистку. Далеко на південь. Тут я роботи не знайду. Цивілізація. На холеру тут комусь відьмак? Якщо питаю про якесь завдання, дивляться на мене, наче на дивовижу.

— Та що ти вигадуєш, Ґеральте? Яка така цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому і, їдучи країною, наслухався різних оповісток. Кажуть, є тут водяні, віюни, перестрахи, літавиці, всеможливе свинство. Повинен мати роботи по вуха.

— Оповістки чув і я. Половина — чи вигадана, чи перебільшена. Ні, Любистку, світ змінюється. Щось закінчується.

Поет глитнув з карафи, примружився, зітхнув важко.

— Знову починаєш плакатися над своєю сумною відьмачою долею? Та ще й філософствуєш? Бачу згубні наслідки невластивого читання. Бо про те, що світ змінюється, додумався навіть отой старий пердун Родерік де Новембр. Ця його мінливість світу, це ж, скажімо чесно, єдина теза з трактату, із якою можна погодитися беззастережно. Але це не настільки революційна теза, аби мене тут нею частувати, до того ще й із міною мислителя, яка тобі абсолютно не пасує.

Замість відповіді Ґеральт сьорбнув із карафи.

— Так-так, — знову зітхнув Любисток. — Світ змінюється, сонце заходить, а горілка закінчується. Що там, кажеш, закінчується ще? Ти ж щось згадував про закінчення, філософе.

— Наведу тобі кілька прикладів, — сказав Ґеральт по хвилі мовчання. — З останніх двох місяців, проведених на цьому березі Буйни. Якогось дня під’їжджаю, дивлюся — міст. Під мостом сидить троль, з кожного перехожого вимагає платню. Тим, хто відмовляється, ламає ногу, інколи — й обидві. Тож іду до війта, питаю: скільки можете дати за того троля? Війт рота роззявив від здивування. Як то, питає, а хто ж буде міст ремонтувати, як троля не стане? Троль дбає про міст, ремонтує його регулярно, солідно, на совість. Дешевше виходить платити йому мито. Тож їду далі, дивлюся: вилохвіст. Невеличкий, з п’ять аршинів буде від кінчика носа до кінця хвоста. Летить, несе у пазурах вівцю. Їду в село, скільки, питаю, заплатите за гада. Хлопи на коліна: ні, кричать, то улюблений дракон найменшої доньки нашого барона, якщо в нього хоч луска з хребта впаде, барон село спалить, а з нас шкіру обдере. Їду далі, а голод усе дужче дошкуляє. Розпитую про роботу: еге ж, є, але яка? Тому впіймай русалку, цьому — німфу, ще третьому — мавку… Зовсім вони подуріли, по селах дівок — як реп’яхів, повно, а їм хочеться нелюдських. Інший просить, щоби вбив я йому скорпіонницю і приніс кістку з її долоні, бо, змелена й насипана в юшку, вона, кажуть, посилює потенцію…

— Ото якраз дурня, — втрутився Любисток. — Я пробував. Не посилює аж нічого, а юшка стає наче зварена з онуч. Але ж якщо люди у те вірять і готові платити…

— Не вбиватиму скорпіонниць. Або інших нешкідливих створінь.

— То ходитимеш голодним. Хіба що зміниш роботу.

— На яку?

— На будь-яку. Стань жерцем. Був би ти непоганим, і з твоєю совістю, і з твоєю моральністю, і з твоїм знанням природи людей і всіляких речей. Що ти не віриш у жодних богів, не проблема. Мало знаю жерців, які вірують. Стань жерцем і перестань бідкатися над собою.

— Я не бідкаюся. Констатую факти.

Любисток поклав ногу на ногу і з цікавістю пригледівся до стертої підметки.

— Ти, Ґеральте, нагадуєш мені старезного рибалку, який під кінець життя з’ясував, що риби смердять, а від води тягне сирістю і ломить кістки. Будь послідовним. Балаканина й скигління нічого не дадуть. Якби я зрозумів, що попиту на поезію вже немає, то повісив би лютню на кілок і став би садівником. Троянди б вирощував.

— Дурню верзеш. На таке зречення ти не здатний.

— Що ж, — погодився поет, розглядаючи підметку. — Може, й не став би. Але наші професії дещо відрізняються. Попит на поезію і звук струн не зменшиться ніколи. Із твоєю професією — дещо гірше. Адже ви, відьмаки, самі позбавляєте себе роботи, поступово, але постійно. Що краще і сумлінніше працюєте, то менше маєте роботи. Адже ваша мета, сенс вашого існування — це світ без потвор, світ спокійний і безпечний. Чи то пак світ, у якому відьмаки зайві. Парадокс, вірно?

— Вірно.

— Раніше, коли були ще єдинороги, існувала досить велика група дівчат, які зберігали цноту, аби могти їх ловити. Пам’ятаєш? А щуролови із флейтами? Усі змагалися за їхні послуги. А прикінчили їх алхіміки, винайшовши якісь результативні отрути, а на те наклалося загальне приручення котів, куниць і ласок. Звірятка були дешевші, миліші й не жлуктили стільки пива. Вбачаєш аналогію?

— Вбачаю.

— Тож користуйся чужим досвідом. Цнотливки для єдинорогів, коли втратили роботу, одразу ж розцнотилися. Деякі, прагнучи надолужити роки посту, широко прославилися технікою та запалом. Щуролови… Ну, тих краще не наслідуй, бо всі вони як один поспивалися і пішли жебрати. Що ж, схоже, зараз дійшла черга до відьмаків. Читаєш Родеріка де Новембра? Є там, наскільки пам’ятаю, згадки про відьмаків, про тих перших, які їздили по країні якихось років триста тому. У часи, коли хлопи виходили жати озброєними групами, села оточували потрійним частоколом, купецькі каравани нагадували затяжне військо на марші, а на валах небагатьох міст день і ніч стояли готові до стрілянини катапульти. Бо ми, люди, були тут непроханими гостями. Цією землею володіли дракони, мантикори, грифи й амфісбени, вампіри, вовкулаки і стриґи, кікімори, химери й літавиці. І треба було ту землю у них відібрати по шматку, кожну долину, кожен перевал, кожен бір і кожну галявину. І це вдалося нам не без неоціненної допомоги відьмаків. Але ті часи минули, Ґеральте, минули без вороття. Барон не дозволяє убити вилохвоста, бо то, напевне, останній драконоїд у радіусі тисячі миль і збуджує вже не жах, а лише співчуття і ностальгію за давніми часами. Троль під мостом зжився з людьми, це вже не потвора, якою лякають дітей, це релікт і місцева цікавинка, до того ж — корисна. А перестрахи, мантикори, амфісбени? Сидять у гущавині й неприступних горах…

— Виходить, я був правий. Щось закінчується. Чи подобається тобі це, чи ні — щось закінчується.

— Не подобається мені, що ти вдався до простих банальностей. Не подобається мені та міна, із якою ти це робиш. Що з тобою діється? Не впізнаю тебе, Ґеральте. Ех, зараза, мерщій їдьмо на той південь, до тих диких країв. Лиш зарубаєш кілька