Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, й маю. Але не осяду.
— Чому ж? Там відьмаку простіше заробити.
— Заробити простіше. — Ґеральт ковтнув із карафи. — Але витратити важче. До того ж їдять там ячмінь й просо, пиво там на смак — наче сеча, дівчата не миються, а комарі — гризуть.
Любисток зареготав, спершись потилицею о полицю, об оправлені у шкіру корінці книжок.
— Просо й комарі! Це нагадує мені нашу першу спільну мандрівку на край світу, — сказав. — Пам’ятаєш? Ми познайомилися на фестивалі у Гулеті, й ти підмовив мене…
— Це ти мене підмовив. Тобі ж довелося втікати з Гулети швиденько, наче на срачку, бо дівча, яке ти трахнув під настилом для музик, мало чотирьох братів-бурмил. Шукали вони тебе по всьому місту, погрожуючи каструвати тебе й виваляти у смолі й соломі. Тому ти до мене тоді й пристав.
— А ти мало зі штанів не вистрибнув від радощів, що знайшов компаньйона. Бо до того часу в дорозі ти міг поговорити виключно з кобилою. Але нехай вже, ти правий, було, як кажеш. Я справді мусив тоді зникнути на певний час, а Долина Квітів здалася мені відповідним місцем для цієї мети. Це мав бути кінець населеного світу, форпост цивілізації й Новизни, найдальша точка на межі двох світів… Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, Любистку.
Край світу
І
Любисток обережно спустився сходами корчми, несучи два кухлі, з яких стікала піна. Пошепки лаючись, він протиснувся крізь зграйку зацікавлених дітлахів, які штовхалися навколо. Навскіс перетнув двір, оминаючи коров’ячі коржі.
Навкруги виставленого на майдан столу, за яким відьмак розмовляв зі старостою, зібралося вже кільканадцять поселян. Поет поставив кухлі й сів. Одразу зорієнтувався, що під час недовгої його відсутності розмова не просунулася уперед ані на п’ядь.
— Я відьмак, пане старосто, — невідомо вкотре повторив Ґеральт, витираючи рота від пивної піни. — Я нічим не торгую. Не займаюся і вербуванням до війська й не вмію лікувати сап. Я відьмак.
— Професія така, — невідомо вкотре пояснив Любисток. — Відьмак, розумієте? Стриґ убиває й упирів. Усяке паскудство нищить. Професійно, за гроші. Розумієте, старосто?
— Ага. — Чоло старости, пооране глибокими зморшками важких роздумів, розгладилося. — Відьмак! Треба ж було так відразу!
— Ну власне, — кивнув Ґеральт. — Тому відразу й запитую: знайдеться тут, в окрузі, якась робота для мене?
— А-а-а-а… — Староста знову заходився роздумувати, сліди чого проступили на чолі. — Робота? Нібито… Ну… Живолаки? Питаєте, чи є тутки живолаки?
Відьмак посміхнувся і кивнув, потерши пальцем повіку, що засвербіла від куряви.
— Є. — Староста після болісних роздумів дійшов-таки висновку. — Ото гляньте тудочки. Бачте ті гори? Тама ельфи мешкають, тама їхнє королівство. Палаци їхні, кажу, усічки зі щирого золота. Отож-бо, панове! Ельфи, кажу. Жахіття. Хто тудочки поїде, той уже не повертається.
— Так я і думав, — сказав холодно Ґеральт. — Саме тому я туди й не збираюся.
Любисток нахабно зареготав. Староста, як Ґеральт і чекав, поринув у довгі роздуми.
— Ага, — сказав нарешті. — То є так. Але є тута й інші живолаки. З ельфської країни, видко, до нас лізуть. О, пане, таки їх є. Аж порахувати важко. А найгірша — то Мора буде, я вірно кажу, людоньки?
«Людоньки» пожвавилися й оточили стіл з усіх боків.
— Мора! — сказав один. — Так-так, вірно староста балакає. Бліда дівчина, оточки по халупах на світанку ходить, а діточки від неї мруть!
— Й анциболи, — додав інший, жолдак місцевої стражі. — Коням гриви заплітають у стайнях!
— І нетопирі! Нетопирі тута є!
— І віли! Через них людину короста обсипує!
Наступні кільки хвилин минули в інтенсивному перераховуванні потвор, що дошкуляють тутешнім поселенцям своїми мерзенними вчинками або самою вже своєю екзистенцією. Ґеральт і Любисток довідалися про бідаків та мамунів, через яких поштивий хлоп не може з п’яних очей додому втрапити, про літавців, що літають і в корів молоко смокчуть, про голову на павучих ногах, що бігає лісом, про хобольдів, що носять червоні шапочки, і про грізну щуку, що вириває з рук баб, які перуть, білизну й ось-ось візьметься за самих баб. Як завжди, не обійшлося без того, щоб не проінформувати, що стара Нарадківна літає вночі на рогачі, а вдень плоди витравлює, що мірошник розводить муку пилом із жолудів, а якийсь там Дуда, говорячи про королівського управителя, назвав того злодієм і наволоччю.
Ґеральт вислухав спокійно, киваючи в удаваній зосередженості, поставив кілька запитань, що стосувалися головним чином доріг і топографії місцини, після чого встав і підморгнув Любистку.
— Ну, то бувайте, добрі люди, — сказав. — Скоро повернуся, тоді й побачимо, що можна буде зробити.
Вони від’їхали вздовж халуп і тинів мовчки, супроводжувані гавкотом собак і криками дітей.
— Ґеральте, — озвався Любисток, уставши у стременах і зірвавши налите яблуко з гілки, що стирчала з-за огорожі саду. — Ти всю дорогу нарікав, наче тепер доводиться все важче з пошуками занять. А з того, що я мить тому почув, випливає, що тут ти можеш працювати до зими, та ще й без передиху. Ти б заробив трохи грошенят, я мав би непогані теми для балад. Чому ж, поясни мені, ми їдемо далі?
— Я не заробив би тут ані шеляга, Любистку.
— Чому?
— Бо в тому, що вони говорили, не було ані слова правди.
— Вибач?
— Жодне зі створінь, про які вони говорили, не існує.
— Та ти жартуєш! — Любисток виплюнув кісточку й кинув недогризком у плямисту дворнягу, занадто завзяту до кінських бабок. — Ні, це неможливо. Я придивлявся до тих людей, а в людях я розбираюся. Вони не брехали.
— Ні, — погодився відьмак. — Не брехали. Глибоко вірили в усе. Що не змінює факту.
Поет певний час мовчав.
— Жодна з тих потвор… Жодна? Того бути не може. Щось із того, про що вони казали, має існувати. Хоча б одне! Визнай.
— Визнаю. Одне тут є напевне.
— Ха! Що?
— Нетопирі.
Вони виїхали за останні тини, на гостинець, що звивався серед огорож жовтих від рапсу й неспокійних від вітру полів збіжжя. Дорогою, назустріч, тяглися завантажені вози. Бард поклав ногу на луку сідла, спер лютню на коліно і бринькав тепер на струнах тоскну мелодію, час від часу махаючи дівулям, які йшли, хихотячи й підіткавши спідниці, узбіччями
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Останнє бажання», після закриття браузера.