Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Ґеральте, — сказав він раптом. — Але ж потвори є. Може, їх не стільки, як колись, може, не чигають вони за кожним деревом у лісі, але ж вони — є. Існують. Чому ж виходить так, що люди додатково вигадують і тих, яких не існує? Більше того, вони ще й вірять у те, що вигадують? Га? Ґеральте із Рівії, славетний відьмаче? Ти не задумувався над причиною?

— Задумувався, славетний поете. І ту причину я знаю.

— Цікаво.

— Люди, — Ґеральт відвернувся, — люблять вигадувати потвор і потворності. Тоді самі собі здаються менш потворними. Коли напиваються як чіп, ошукують, крадуть, луплять дружину віжками, морять голодом стару бабцю, забивають сокирою впійманого у капкан лиса чи нашпиговують стрілами останнього на світі єдинорога, люди полюбляють думати, що потворніша за них усе ж Мора, яка входить до хат на світанку. Тоді якось легше стає їм на серці. І легше стає жити.

— Я запам’ятав, — сказав Любисток, помовчавши хвилину. — Доберу риму і складу про те баладу.

— Склади. Але не розраховуй на оплески.

Вони їхали повільно, але скоро зникли з очей останні халупи поселення.

Незабаром перетнули лінію лісистих узгір’їв.

— Ха! — Любисток стримав коня і роззирнувся. — Глянь, Ґеральте. Хіба не чудово? Ідилія, хай мене дияволи. Око радіє!

Місцевість за узгір’ям плавно спускалася у напрямку рівних пласких полів, посічених мозаїкою різнокольорового збіжжя. Посередині, округло й правильно, наче листок конюшини, дзеркально блищали плеса трьох озер, оточених темними смугами вільхових заростей. Горизонт окреслювала імлиста синя лінія гір, що височіли над чорними безформними просторами бору.

— Їдьмо, Любистку.

Гостинець вів просто до озер, уздовж греблі й схованих у вільшанику ставків, де повно було галасливих качок-крижнів, широконісок, чапель і пірникоз. Багатство пір’їстої звірини дивувало, бо ж усюди помітні були сліди діяльності людини — греблі доглянуті, обкладені фашиною, перемички зміцнені камінням та колодами. Дренажі при ставках не прогнили, весело дзюркотіли водою. У приозерному очереті було видно човни та помости, а на плесах стирчали жердини поставлених сіток та ятерів.

Любисток раптом обернувся.

— Хтось за нами їде, — сказав збуджено. — На возі.

— Нечувано, — зіронізував відьмак, не оглядаючись. — На возі? А я думав, що тутешні їздять на нетопирах.

— Знаєш, що я тобі скажу? — буркнув трубадур. — Що ближче до краю світа, то ти стаєш дотепніший. Страшно подумати, до чого дійде!

Їхали вони неспішно, а запряжений двійкою плямистих коників віз був порожнім, тож наздогнав їх швидко.

— Тпру-у-у! — Чоловік на возі стримав коней одразу ж за ними. Носив він кожух на голе тіло й мав волосся аж до брів. — Славимо милостивих богів!

— І ми, — відповів Любисток, знайомий зі звичаєм, — славимо.

— Як хочемо, — буркнув відьмак.

— Звуся Кропивник, — повідомив візник. — Я-тко до вас приглядався, яко ви зі старостою з Верхнього Посаду балакали. Знаю, що ви-тко — відьмак.

Ґеральт відпустив віжки й дозволив кобилі пофоркати на придорожню кропиву.

— Чув я, — продовжував чоловік у кожуху, — як вам староста казочки балакали. На лички ваші-тко дивився, і не дивно мені було. Давно такої дурні й побрехеньок я-тко не чув.

Любисток засміявся. Ґеральт пильно дивився на хлопа, нічого не кажучи. Хлоп, званий Кропивником, відкашлявся.

— Не хтіли б ви найнятися на справжню, порядну роботу, пане відьмаче? — запитав. — Я дещо для вас-тко маю.

— Що ж саме?

Кропивник очей не спустив.

— Про справи на гостинцю погано балакається. Їдьмо до мене, у Нижній Посад. Там поговоримо. Вам-тко й так тудою дорога.

— Звідки така впевненість?

— Звідти, що тута іншої дороги нема, а ваші коні в тамтий бік мордами, а не хвостом обернені.

Любисток знову засміявся.

— Що ти на те скажеш, Ґеральте?

— Нічого, — сказав відьмак. — На гостинці погано балакається. Тож в дорогу, пане Кропивнику.

— В’яжіть коней до борту та усідайтеся на віз, — запропонував хлоп. — Вдобніше буде. Чом би жопу в сідлі бити?

— Свята правда.

Вони вдряпалися на віз. Відьмак із насолодою випростався на соломі. Любисток, імовірно, побоюючись забруднити свій елегантний зелений кубрак, усівся на дошці. Кропивник цмокнув на коней, віз заторохтів по зміцненій колодами греблі.

Вони переїхали міст над зарослим лататтям і ряскою каналом, минули смугу скошених лугів. Далі, скільки оком кинути, тягнулися оброблені поля.

— Вірити не хочеться, що це край світу, кінець цивілізації, — сказав Любисток. — Тільки глянь, Ґеральте. Жито наче золото, а в тій кукурудзі й хлоп на коні сховався б. Чи ота ріпа, глянь, яка величезна.

— Знаєшся на рільництві?

— Ми, поети, мусимо знатися на всьому, — зверхньо заявив Любисток. — Інакше ми б себе компрометували, пишучи. Учитися треба, дорогенький мій, учитися. Від рільництва залежить доля світу, тож на рільництві знатися добре. Рільництво годує, одягає, оберігає від холоду, спонукає до розваг і підтримує мистецтво.

— З тими розвагами й мистецтвом ти трохи перебрав.

— А з чого ж горілку женуть?

— Зрозумів.

— Замало розумієш. Учися. Глянь на ті фіолетові квітки. То люпин.

— Насправді то вика, — втрутився Кропивник. — Що, люпинчику ви-тко не бачили, чи як? Але в одному ви правенькі, пане. Родиться тут усе з усіх сил і росте так, що аж мило. Тому й кажуть: Долина Квітів. Тому тут наші діди й поселилися, ельфів з-тута перед тим вигнаши.

— Долина Квітів, чи Дол Блатанна. — Любисток тицьнув ліктем відьмака, який простягся на соломі. — Ти помітив? Ельфів з-тута вигнаши, але стару ельфійську назву не узнаши за необхідне зміниши. Брак фантазії. А як тут вам із ельфами живеться, хазяїне? Вони ж тут у вас у горах, за межею.

— Не мішаємось одні до других. Вони собі — ми собі.

— Найкращий вихід, — сказав поет. — Правда, Ґеральте?

Відьмак не відповів.

ІІ

— Дякуємо за частування. — Ґеральт облизнув кістяну ложку й поклав її у порожню миску. — Дякуємо стократно, господарю. А тепер, якщо дозволите, перейдемо до справи.

— Ага, можна, — погодився Кропивник. — Що, Дуне?

Дун, старший Нижнього Посаду, величезний чолов’яга з понурим поглядом, кивнув дівкам, ті поспіхом зібрали зі столу посуд і залишили світлицю на явний жаль Любистка, який від початку бесіди шкірив до них зуби й смішив їх невибагливими жартами.

— Тож я слухаю, — сказав Ґеральт, дивлячись у вікно, звідки чулися стукіт сокир і звук пилки. На подвір’ї кипіла якась робота з деревиною, різкий смоляний дух долинав аж у хату. — Кажіть, чим можу прислужитися.

Кропивник глянув на Дуна. Старший селища кивнув і відкашлявся.

— Ага, воно-тко отакочки є, — промовив. — Є тут єдне таке поле…

Ґеральт копнув під столом Любистка,