Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Поле, — продовжував Дун. — Добре кажу, Кропивнику? Лежало те поле довгий час під паром, але заорали його-тко й тепер саджаємо тамочки коноплі, хміль і льон. Шмат поля, кажу вам. Аж до самого бору сягає…

— І що? — не витримав поет. — Що воно на тому полі?

— Ага. — Дун підвів голову, пошкріб за вухом. — Ага, ґрасує там диавол.

— Що? — пирхнув Любисток. — Що-що?

— Я ж кажу. Диавол.

— Який диавол?

— А який має бути? Диавол, і все тут.

— Дияволів немає!

— Не втручайся, Любистку, — сказав Ґеральт спокійним голосом. — А ви кажіть далі, мосьпане Дуне.

— Я ж кажу: диавол.

— Це я вже знаю. — Ґеральт, якщо хотів, міг бути надзвичайно терплячим. — Розкажіть, який він, звідки взявся, чим вам шкодить. По порядку, як ваша ласка.

— Ага. — Дун підняв кордубату долоню і почав рахувати, по черзі відгинаючи пальці, з помітним зусиллям. — По черзі, отож-бо й вірно, мудрий з вас-тко чоловік. Ага, так. Вигляда він, пане, як диавол, випиши-вималюй диавол. Звідки взявся? Та знізвідки. Бах, трах, брах — і дивимося: диавол. А шкодити він-тко нам майже не шкодить. Щоб занадто. Буває, навіть допомагає.

— Допомагає? — зареготав Любисток, намагаючись витягнути муху з пива. — Диявол?

— Не втручайся, Любистку. Кажіть далі, пане Дуне. У який спосіб допомагає вам отой, як ви кажете…

— Диавол, ага, — повторив із натиском кмет. — А допомагає він-тко так: ґрунт удобрює, землю спушує, кротів нищить, птахів колошкає, ріпу та буряки доглядає. Та й гусінь, що у капусті плодиться, з’їдає. Але капусту також, по правді, з’їдає. Ніц, аби б жерти. Як то диявол.

Любисток знову зареготав, після чого клацнув пальцями й кинув виловленою з пива мухою у кота, що спав біля вогню. Кіт розплющив одне око й презирливо глянув на барда.

— Однаково ж, — спокійно сказав відьмак, — готові ви мені заплатити, щоби позбутися того диявола, так? Іншими словами, не бажаєте його поблизу?

— А хто ж би, — Дун глянув похмуро, — хтів диавола на батьківському спадку? Наша земля з діда-прадіда, королівським наказом віддана, і диаволу до неї — ніц! Плювати нам на його-тко допомогу, бо що ж, ми самі рук не маємо? А це ж, пане відьмаче, не диавол, а злостиве бидло, і в голові в нього, перепрошую, засрано так, що й витримати важко. Зрання не відомо, що йому-тко назавтра в макітру стрелить. Бо ж, пане, або у колодязь напаскудить, або за дівками ганяє, лякає, погрожує, що трахне. Краде, пане, худобу й збіжжя. Нищить, псує, набридає, на греблі риється, ями копає, наче ондатра чи бобер якийсь, вода з одного ставка повністю витекла, і коропи поснули. У стогу люльку палив, сучий син, з димом все сіно пустив…

— Розумію, — перебив Ґеральт. — Тож таки заважає.

— Ні, — покрутив Дун головою. — Не заважає. Пустує тільки, ось що.

Любисток відвернувся до вікна, стримуючи сміх. Відьмак мовчав.

— А, що тут базікати, — відгукнувся Кропивник, який мовчав до цього часу. — Ви ж відьмак, ні? То наведіть із тим диаволом порядок. Шукали ви роботи у Верхньому Посаді, я сам чув. То роботу ви й маєте. Заплатимо вам-тко, скільки треба. Але зважте, ми не хочемо, аби ви-тко диавола вбили. Що ні — то ні.

Відьмак підняв голову й паскудно посміхнувся.

— Цікаво, — сказав. — Так би мовити, нещоденно.

— Що? — зморщився Дун.

— Нещоденно. Звідки таке милосердя?

— Не лзя вбивати, — Дун набурмосився сильніше, — бо у цій Долині…

— Не лзя — і все-тко, — перебив його Кропивник. — Тільки схопіть його, пане, або вигоньте за сьому гору. А ми при оплаті вас-тко не зобидімо.

Відьмак мовчав, не перестаючи посміхатися.

— Домовились-тко? — спитав Дун.

— Спочатку я хотів би на нього глянути, на того вашого диавола.

Кмети перезирнулися.

— Ваше право, — сказав Кропивник і устав. — І воля ваша. Диавол ночами по всіх усюдах тут гуляє, але вдень десь у коноплях сидить. Або серед старих верб на болоті. Там на нього можете глянути. Не станемо вас підганяти. Хочете відпочити — то відпочивайте скільки забажаєте. Ані зручностей, ані їдла ми для вас не пошкодуємо, відповідно до закону гостинності. Тож — лишайтеся.

— Ґеральте. — Любисток зіскочив із табурета, виглянув на подвір’я, на кметів, які саме віддалялися від хати. — Я зовсім перестав тебе розуміти. Не минуло й дня, як ми розмовляли про уявних потвор, а ти раптом ангажуєшся ловити дияволів. А про те, що диявол, власне, — це вимисел, що він — створіння міфічне, про це ж знає кожен, окрім, видко, темних кметів. Що означає твій несподіваний запал? Готовий закластися, трохи тебе знаючи, що ти б не принизився до того, щоб дістати в такий спосіб нам нічліг, харч і прання?

— І справді, — скривився Ґеральт. — Схоже на те, що ти мене вже трохи знаєш, співаче.

— Тоді я не розумію.

— А що тут розуміти?

— Дияволів немає! — вигукнув поет, геть розбудивши кота. — Немає! Дияволів, диявол їх бери, не існує!

— Правда, — посміхнувся Ґеральт. — Але я, Любистку, ніколи не міг опиратися спокусі поглянути на щось, чого не існує.

ІІІ

— Одне напевне, — пробурмотів відьмак, обвівши поглядом сплутані конопляні джунглі, що розкинулися попереду. — Цей диявол — не дурень.

— З чого ти робиш такий висновок? — зацікавився Любисток. — Із того факту, що сидить він у непрохідній гущавині? Та в будь-якого зайця стане на те розуму.

— Йдеться про спеціальні властивості конопель. Таке величезне поле емітує сильну антимагічну ауру. Більшість заклять тут не спрацює. А там, глянь, бачиш ті тички? То хміль. Пилок із шишок хмелю діє схоже. Готовий закластися, що це не випадковість. Лайдак відчуває аури й знає, що тут він у безпеці.

Любисток відкашлявся, поправив штани.

— Цікаво, — сказав він, чухаючи лоба під капелюшком. — Як ти за те візьмешся, Ґеральте? Ніколи я ще не бачив тебе у роботі. Б’юсь об заклад, що ти трохи знаєшся на ловах дияволів. Намагаюся пригадати собі якісь старовинні балади. Була одна така, про диявола й бабу, непристойна, але кумедна. Баба, уявляєш собі…

— Давай-но без баби, Любистку.

— Як скажеш. Хотів лише допомогти, нічого більше. А старовинними пісеньками не слід легковажити, у них накопичено мудрість поколінь. Є балада про парубка на ймення Йолоп, який…

— Припини балакати. Час братися до роботи. Відпрацьовувати харч і прання.

— Що хочеш зробити?

— Трохи понишпорю у коноплях.

— Оригінально, — пирхнув трубадур. — Хоч і не витончено.

— А ти б як за це взявся?

— З розумом, — надувся Любисток. — Спритно. Облавою, наприклад. Вигнав би