Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У цілому концепція цікава. Хтозна, може, й дієва, якби ти захотів узяти участь у ловах, бо для такої операції треба щонайменше двох. Але поки що ми не полюємо. Поки що я хочу зорієнтуватися, що воно таке, отой диявол. Тому мені треба понишпорити в коноплях.
— Гей! — Бард тільки щойно це зауважив. — Ти меча не взяв!
— А навіщо? Я теж знаю балади про дияволів. А ні баба, ні парубок на ймення Йолоп мечами не користувалися.
— Гм-м… — Любисток розгледівся. — Ми мусимо пхатися у саму оту гущавину?
— Ти не мусиш. Можеш повертатися у село й чекати на мене там.
— О, ні, — запротестував поет. — Втратити таку нагоду? Я також хочу побачити диявола, переконатися, чи насправді він такий страшний, як його малюють. Я питав, чи нам обов’язково треба продиратися крізь коноплі, якщо там уже є стежка.
— І справді. — Ґеральт заслонив очі долонею. — Є стежка. Скористаємося нею.
— А якщо то дияволова стежка?
— То краще. Не ходитимемо даремно.
— Знаєш, Ґеральте, — теревенив бард, крокуючи за відьмаком вузькою нерівною стежиною серед конопель. — Я завжди думав, що «диявол» — це тільки метафора, яку вигадали, щоб було чим лаятися. «Дияволи взяли», «хай йому диявол», «до диявола». Ми так говоримо на загальній. Половинчики, коли бачать гостей, які йдуть до них, говорять: «Знову когось дияволи несуть». Ґноми лаються: «Düwel hoael», коли їм щось не вдається, а кепський товар називають «Düwelsheyss». А на Старшій Мові є таке прислів’я: «A d’yaebl aep ar-se», що означає…
— Я знаю, що воно означає. Перестань патякати, Любистку.
Любисток замовк, зняв прикрашений пером чаплі капелюшок, обмахнувся ним і витер спітніле чоло. У гущавині панувала важка, волога, задушлива спека, яку ще більше посилював запах квітучих трав і бур’янів. Стежка трохи вильнула й відразу за поворотом закінчилася невеличкою, витоптаною в гущавині галявиною.
— Глянь, Любистку.
У самому центрі галявини лежав чималий плаский камінь, а на ньому кілька глиняних мисочок. Між мисочками — це впадало у вічі — стояла майже до кінця спалена лойова свічка. Ґеральт бачив приклеєні до плям розтопленого сала зерна кукурудзи й бобів, та інші, кісточки й насіннячка, що не можна було розпізнати.
— Я так і думав, — пробурмотів він. — Йому приносять жертви.
— Справді, — сказав поет, вказуючи на свічку. — Ставлять дияволу свічку. Але годують його, як бачу, зернятками, наче чижика якогось. Зараза, що за холерний хлів. Усе тут аж липне від меду й дьогтю. Що…
Наступні слова барда заглушило грізне гучне бекання. У коноплях щось зашурхотіло й затупало, а потім з гущавини вигулькнуло найдивовижніше створіння, яке тільки Ґеральту доводилося бачити. Створіння мало десь трохи більше ніж сажень зросту, витрішкуваті очі, козині роги й бороду. Також і рухливі, роздвоєні й м’які губи наштовхували на думку про козу. Нижню частину тіла вкривало довге густе темно-руде волосся аж до роздвоєних ратиць. Дивовижа ця мала ще й довгого хвоста з китицею, яким тепер енергійно махала.
— Ук! Ук! — гукнуло створіння, перебираючи ратицями. — Чого вам? Геть, геть, на роги візьму, ук, ук!
— Тебе хтось під жопу копнув, козлику? — не витримав Любисток.
— Ук! Ук! Бе-е-е-е! — забекав козеріг. Важко було зрозуміти, що це: підтвердження, заперечення чи ж бекання мистецтва заради.
— Замовчи, Любистку! — гарикнув відьмак. — Ані слова.
— Блеблеблебеееее! — люто заклекотіло створіння, а його верхня губа широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби. — Ук! Ук! Ук! Блеубеееублеуууубеее!
— Ото так, — кивнув Любисток. — Шарманка й дзвіночок — твої. Повертатимешся додому — забирай.
— Перестань, холера тебе візьми, — прошипів Ґеральт. — Ти все псуєш. Залиш дурні жарти собі…
— Жарти!!! — люто проревів козеріг і підскочив. — Жарти, беее, бееее! Нові жартівники прийшли, га? Принесли кульки залізні? Я вам дам кульок залізних, лайдаки, ук, ук, ук! Жартів вам схотілося, бееее? Маєте жарти! Маєте ваші кульки! Маєте!
Створіння підскочило й різко махнуло рукою. Любисток завив й усівся на стежці, тримаючись за чоло. Створіння забекало, махнуло знову. Біля вуха Ґеральта щось свиснуло.
— Маєте ваші кульки! Бееее!
Залізна кулька десь дюймового діаметру гепнула відьмака в плече, наступна вдарила Любистка в коліно. Поет брудно вилаявся і кинувся навтьоки. Ґеральт без зволікання побіг за ним, а кульки свистіли над їхніми головами.
— Ук! Ук! Бееее! — верещав козеріг, підскакуючи. — Я вам дам кульки! Жартівники срані!
Кулька свиснула в повітрі. Любисток вилаявся ще брудніше, хапаючись за потилицю. Ґеральт кинувся убік, у коноплі, але не ухилився від снаряду, що поцілив його в лопатку. Треба визнати, що кидався диявол надзвичайно влучно й мав, здається, невичерпний запас кульок. Відьмак, присівши у гущавині, ще почув тріумфальне бекання диявола-переможця і відразу свист чергової кульки, прокльони й тупіт ніг Любистка, який тікав стежкою.
А потім настала тиша.
ІV
— От знаєш, Ґеральте… — Любисток приклав до лоба охолоджену у відрі підкову. — На це я не сподівався. Ця рогата потвора з козиною бородою, цей цап кудлатий, гнав тебе, наче якогось молокососа. А я по лобі отримав. Глянь, яка ґуля!
— Ти мені її вшосте показуєш. І цікавішою, ніж першого разу, вона не виглядає.
— Який ти милий. А я думав, що біля тебе буду в безпеці.
— Я не просив лізти зі мною у коноплі. Натомість просив, аби ти тримав свого лихого язика за зубами. Ти не послухав — тепер терпи. І мовчки, будь ласка, бо вони саме йдуть.
До світлиці увійшли Кропивник і огрядний Дун. За ними дріботіла сивенька й покручена, наче крендель, бабця, яку вела світловолоса й на диво худа дівчина-підліток.
— Мосьпане Дуне, мосьпане Кропивнику, — почав відьмак без вступу. — Перш ніж вирушити, я запитував, чи не намагалися ви самостійно вжити якихось заходів щодо вашого диявола. Ви відповіли, що не робили нічого. Я маю підстави вважати, що було інакше. Чекаю пояснень.
Поселенці пошепотілися між собою, після чого Дун відкашлявся у кулак і ступив уперед.
— Ви-тко, панство, праві. Пробачення просимо. Збрехали ми, бо стидко нам було. Хтіли ми-тко самі диавола перехитрити, так зробити, аби пішов він від нас геть…
— Яким чином?
— У нас у Долині, — повільно сказав Дун, — уже об’являлися раніше страшидла. Дракони летючі, в’юни земні, бурдалаки, упирі, паюки огромнезні й змії різні. А ми завжди чину на всіляку мерзоту в нашій книзі шукали.
— У якій книзі?
— Покажіте книгу, бабуню. Книгу, кажу. Книгу! Грець мене зараз візьме! Глуха, наче пень! Лілє,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Останнє бажання», після закриття браузера.