Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Світловолоса дівчина висмикнула велику книгу з гачкуватих бабчиних пальців і подала відьмакові.
— У книзі тій, — продовжував Дун, — котру в роді нашому маємо ми з часів незапам’ятних, є способи проти усіх потвор, чар і чудацтв, які на світі були чи й будуть.
Ґеральт покрутив у руках важке, грубезне, обросле жирним пилом томище. Дівчина все ще стояла перед ним, мнучи в долонях фартушок. Була вона старшою, ніж йому спочатку здалося, — в оману ввела її філігранна постать, що так відрізнялася від дебелої статури інших дівчат із поселення, напевне її одноліток.
Він поклав книгу на стіл і перегорнув важку дерев’яну обкладинку.
— Глянь-но на те, Любистку.
— Перші Руни, — оцінив бард, зазираючи йому через плече, із підковою, все ще прикладеною до чола. — Найстарше письмо, що вживалося до часів запровадження новочасного алфавіту. Базується на ельфійських рунах і ґномських ідеограмах. Кумедний синтаксис, але так тоді говорили. Цікаві ілюстрації й ілюмінації. Нечасто зустрінеш щось таке, Ґеральте, а якщо вже зустрінеш, то у храмових бібліотеках, а не по селах на краю світа. На всіх богів, звідки таке маєте, любі поселяни? Не хочете ж нас запевнити, що вмієте це читати? Бабцю? Умієш ти читати Перші Руни? Умієш читати будь-які руни?
— Що-о-о?
Світловолоса дівчина наблизилася до бабці й прошепотіла їй щось на вухо.
— Читати? — Старенька показала в усмішці беззубі ясна. — Я? Ні, золотко. Того мистецтва я-тко не навчена.
— Поясніть мені, — сказав Ґеральт холодно, повертаючись до Дуна та Кропивника, — яким чином ви користуєтеся книгою, не вміючи читати руни?
— Найстарша бабка завжди знає, що у книзі стоїть, — похмуро сказав Дун. — А тому, що знає, учить якусь молоду, коли самій їй-тко час уже в землю. Самі бачите, нашій бабці вже час. Тож бабця пригріла Ліле й учить її. Але поки що бабця зна краще.
— Стара відьма й молода відьма, — пробуркотів Любисток.
— Якщо я добре зрозумів, — недовірливо промовив Ґеральт, — бабця знає усю книгу напам’ять? Так? Бабуню?
— Усю ні, де б там, — відповіла бабця, знову за допомогою Ліле, — тільки те, що біля образка стоїть.
— Ага. — Ґеральт навмання відкрив книгу. На надірваній сторінці було зображено строкату свиню з рогами у формі ліри. — Тож похваліться, бабуню. Що воно тут написано?
Бабця зашамкотіла, придивилася до картинки й заплющила очі.
— Тур рогатий, альбо таурус, — процитувала. — Неуками зюбрем званий облудно. Роги має і бодає ними…
— Досить. Дуже добре, справді. — Відьмак перегорнув кілька злиплих сторінок. — А тут?
— Хмарники й планетники розмаїті є. Ті дощ ллють, тамті вітер сіють, овамті перуни мечуть. Хочаши врожай від них ухоронити, візьми ніж залізний, новий, лайна мишачого лота три, чаплі сивої смальцю…
— Добре, браво. Гм… А тут? Що воно є?
На картинці було намальоване нечесане страшидло на коні, із величезними баньками і ще більшими зубами. У правиці страшидло тримало чималий меч, у лівій — мішок із грошима.
— Ведьжмак, — заплямкала бабця. — Яко відьмаком дехтим зовоши. Взивати його небезпечно дуже, але ж треба, бо коли проти огидства й потвори нічим не зарадиши, ведьжмак зарадиши. Слідкувати аби треба…
— Досить, — буркнув Ґеральт. — Вистачить, бабуню. Дякую.
— Ні-ні, — запротестував Любисток зі злорадною посмішкою. — Як там далі йдеться? Цікавенна книга! Кажіть, бабуню, кажіть.
— Е-е-е… Слідкувати аби треба, даби ведьжмака не дотикатися, бо від тего запаршивіти можна. І дівок пред ним вкрити, бо ведьжмак хтивий є понад всельку міру…
— Збігається, до останньої літери, — засміявся поет, а Ліле, як здалося Ґеральту, ледь помітно усміхнулася.
— …понад всельку міру і на злото ласий, — бурмотіла бабця, примружившись, — тож не давати онему більше як: за утопця срібний грош або півторака. За котолака: срібних грошей два. За вемпира: срібних грошей штири…
— Ото були часи, — буркнув відьмак. — Дякую, бабуню. А тепер покажіть нам, де тут про диявола мова і що та книга про дияволів мовиши. Бо того разу я-тко радий був би більше почутиши, бо ж цікавлюся, якого то способу ви-тко на нього ужили.
— Обережно, Ґеральте, — пирхнув Любисток. — Починаєш наслідувати цей жаргон. Це заразна манера.
Бабця, ледь стримуючи тремтіння руки, перегорнула кілька сторінок. Відьмак і поет схилилися над столом. І справді, на сторінці фігурував метальник кульок, рогатий, волохатий, хвостатий і хижо усміхнений.
— Диавол, — проказала бабця. — Також званий рокітом та сільваном. Проти худоби й домової городини шкідник великий і надокучливий. Хчаши його з землі вигнати, тако вчини…
— Ну-ну, — пробурмотів Любисток.
— Увізьмиши горіхів єдну жменю, — продовжувала бабця, ведучи пальцем по пергаменту, — також увізьмиши кульок залізних жменю другу. Меду кухву, дьогтю — другу. Мидла сірого судок, творогу — другий. Куди диавол сидить, ходьши нічною порою. І горіхи почни їсти. Враз диавол, кторий ласий є, прибіжить і запиташи, смачно лі. Вончас дай онему кульок залізних…
— А щоби вас холера, — буркнув Любисток. — А щоби вас покрутило…
— Тихо, — сказав Ґеральт. — Ну, бабуню. Далі.
— …зубів надламавши, диавол, бачаши, яко мед ти їси, такоже меду запрагне. Дай онему дьогтю, а сам творог їж. Як почуєш скоро, як дияволу унутрі бурчить і корчить, робиши вигляд, якоби то ніц. А захочеши диавол творогу, дай онему мила. По милові диавол не втримає…
— Добралися до мила? — перебив Ґеральт із кам’яним обличчям, повернувшись у бік Дуна й Кропивника.
— Та де там, — простогнав Кропивник. — Тільки до кульок. Ох, пане, і дав він-тко нам на горіхи, як кульку вгриз…
— А хто вам казав, — розсердився Любисток, — давати йому-тко стільки кульок? Написано в книзі: увізьмиши кульок залізних жменю другу. А ви-тко онему мішок отих кульок дали! Ви-тко йому амуніції без малого на два роки забезпечили, дурні!
— Обережно, — посміхнувся відьмак. — Наслідуєш жаргон. Це заразно.
— Дякую.
Ґеральт раптом підвів голову й зазирнув в очі дівчини, що стояла поряд із бабцею. Ліле не відвела погляду. Очі мала ясні й насичено сині.
— Навіщо ви жертвуєте дияволу зерно? — запитав він різко. — Адже видно, що він типове травоїдне.
Ліле не відповіла.
— Я поставив запитання, дівчино. Не бійся, від розмови зі мною не паршивіють.
— Не питайте її ніц, панове, — відгукнувся Кропивник занепокоєно. — Ліле… Вона… Вона дивна. Не відповість вам, не примушуйте її.
Ґеральт не зводив із Ліле очей, а Ліле не відводила погляду. По спині відьмакові пробігло тремтіння, уповзло на шию.
— Чому не пішли ви на диявола з вилами та дрючками? — підвищив він голос. — Чому не поставили на нього сильце? Якби ви тільки схотіли, його цап’яча довбешка була б уже нахромлена на кілок, як страшидло на ворон. Мене ви попередили, щоб я не намагався його вбити. Чому? Це ти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Останнє бажання», після закриття браузера.