Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— А давайте будемо… мріяти, так, так, мріяти. От ти, Давиде, які винаходи хотів би зробити?

— Та вони в мене всі якісь казкові й фантастичні. От дивіться. Я би придумав, насамперед, такий прилад, який зміг би заглянути в людину й визначити, які думки в неї — добрі чи погані, і, може, якось підлікувати ту частину мозку, щоб вона думала краще… А ще би придумав спосіб спілкування людей на відстані: захотів комусь щось тихенько повідомити — і сказав, неважливо, скільки кілометрів відділяє. От сказав би дядько Степан за двісті метрів від нас: «Готуйтеся, тихо сидіть, бо Юрко на горизонті», — і ми мовчимо-о… А ще би створив таку тканину, яка би пропускала чисте повітря, а запахи — ні, і ніякі німецькі вівчарки нас би нізащо не винюхали. Та й сиділи ми б з вами тут, як у зеленому гаю. А ще придумав би таке світло, яке би світило, мов лісові світлячки, тільки сильніше, без гасу й без електрики, удень на сонці постояло, а ввечері нам би тут світило. А взагалі-то було би добре зробити такий собі плащ-невидимку, о-о-о, тоді би ми розкошували…

— Сину, а злодії не розкошували би теж?

— М-м-м, я над цим не подумав… Куди не крути-верти, усе знову зав’язано на людських якостях… бо ті винаходи можна дійсно використати з лихою метою. Я бачив колись у книжці про Індію колесо долі. Так усе приходить у ту саму точку кола нашого буття — до виховання людини. Значить, потрібно щось таке придумати, щоб усі-усі жили за Божими законами. І як то зробити? — Давид надовго замовк, бо розбурханий уявою мозок шукав знання для оживлення таких цікавих проектів…

— А ти, донечко, про що мрієш ти?

— А я, мамусю, мрію про чистий і великий дім. У ньому буде багато-багато світла. Штори вішати не будемо, добре? І стояти він буде на березі моря або річки. І ми кожен-кожен день будемо ходити туди купатися. А неподалік буде ферма, і на ній буде багато-багато тварин: корів, кіз, курей… ні, для курей буде окрема ферма, і наша Коко там матиме багато курчаток, таких гарних, як і вона. А я їх лікуватиму… Мамо, а тепер твоя черга, про що мрієш ти?

— Щоб закінчилася війна. Ми повернулися додому, живі й здорові. На нашій плиті зваримо смачний суп. А далі — хай справдяться ваші красиві мрії, і я буду найщасливішою у світі мамою одного вченого-винахідника й хорошої дівчинки-ветеринара.

Через кілька днів Естер поговорила зі Степаном, і чоловік поприносив усі книги, які були в хаті, і при слабкому світлі з люфту Давид почав жадібно читати; його гострий розум зголоднів за книжковою поживою, та й він тепер дістав мету життя: як зреалізувати задумані мрії. Марії доводилось улітку дуже багато працювати, і вона розривалася між Богданчиком і городами.

— Знаєш, Степане, що я подумала: а може, мені би Міра могла трохи допомагати з малим? Дивися, вона ж до нас добре-таки подібна. А щось до чогось — скажемо, що то наша далека родичка з якогось села…

Степан погодився. Радості Міри не було меж: хоча їй не можна було виходити з хати, але то ж не хата… То справжнісінький палац! А Богдан — жива лялька, і так мило посміхається. Навколо світло, зелень, щебетання птахів. Яке ж то велике щастя бачити й чути все!

— Тітко Маріє, ви собі не уявляєте, яка то для мене краса — бачити оті квіточки та метеликів, і сонце… Воно таке-е гарне!

— Так, Мар’янко, люди зазвичай починають щось цінувати, лише його втративши; узимку згубиш простого ґудзика, про якого ніколи й не думав, і вже холодно-холодно, і тільки про нього в голові думка б’ється надокучливою мухою, а що казати про щось більше. За все-все, що маємо, потрібно дякувати Богу й цінувати все навколо… Але що вдієш — людина як та прив’язана коза: завжди пнеться до нібито кращої паші, аж ледве мотузку на собі не зашморгне. А прив’яжеш її туди, куди п’ялася з останніх сил, — далі рветься, знов не те, знов не догодили…

— А я вже не буду тією козою, мені все дуже добре, — підскакувала навколо Марії життєрадісна дівчинка. Помита, прибрана, із заплетеною довгою косою, вона нічим не відрізнялася від своїх сільських ровесниць.

— Так, кізонько моя люба, кізонько моя мила, але як хто до хати зайде, то ти нічого не говори, бо мова твоя відрізняється від нашої… Ти так не потрафиш — у нас тут свої слова є, яких у Львові ти не чула… Так що ти будеш буцімто німа при чужих, зрозуміла?..

Міра все чудово розуміла й годна була робити все, що наказують, аби лиш знову не опинитися в тісному сховку. Невдовзі, як вправна нянька, міняла пелюшки Богдану, годувала його з ложечки, витирала, заколисувала; а ввечері з виглядом невимовного блаженства перед тим, як лягти спати, погладжувала своє чисте та зручне ліжко й примовляла до нього, як до живого. Тричі на день, ховаючись за спину Марії — не дай бог, хто чужий побачить, — відвідувала маму, брата й свою улюблену Коко і натхненно розповідала прості новини наземного світу.

Естер утішалася щастю малої, бо на волі та наче розквітла й щебетала веселою пташечкою про все на світі. Їм із Давидом залишалися за щастя нічні прогулянки сільською територією смерті; там же вдвох вони залюбки робили найпростіші фізичні вправи, щоб розім’яти заклякле за день тіло. Степан збив із дошок невеличку кабінку, нагору поставив бочку — вода за день нагрівалася, і можна було вночі прийняти рятівну купелю, помиті тіла вимучених тваринним існуванням людей після того наче співали від щастя. Життя обійстя ввійшло в спокійну колію; Юрко спинився у своїх пошуках і чорній люті; по селу люди гомоніли про те, що в нього вселився нечистий: серед ночі хлоп зривається зі страшними криками, а потім плаче, як мала дитина, і нікому нічого не розказує. Хотіли його до знахарки відвести — та все знає, як у воду дивиться, — не дався…

Хай там як, у спокої сім’я зустріла нове Різдво, уже 1944 року. Знову всі зібралися за святковим столом, і від душі помолилися і за народження малого Ісусика, і за повернення миру. Малий Богдан не злазив із рук своєї няньки, і Міру це дуже потішало.

Марія обвела всіх урочистим поглядом:

— Щось маю вам усім повідомити. У нас зі Степаном буде ще одна