Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

належної уваги. Лише під час судочинства суддя, бачачи явно хворобливий стан підсудної, скерував її на психіатричну експертизу. Лікарі Центральної психіатричної лікарні (нині лікарня номер 9) визнали її душевнохворою, і суд ухвалив помістити її в лікарню, де вона й провела під медичним наглядом кілька років. За цей час стан її поліпшився, і, зрештою, 1949 року за власним бажанням Лукреція Будеску навідувалася в лікарню для профілактичного обстеження.

Під час однієї з таких її візит лікарі помітили появу на грунті давнього синдрому деяких нових симптомів, не визнаних, одначе, небезпечними. На запитання, чому вона досі не вийшла заміж, Лукреція Будеску розповідала одну й ту саму, з незначними відхиленнями, історію: одружені чоловіки закохуються в неї з першого погляду, освідчуються і пропонують їй шлюб. Але вона всім їм відмовляє, щоб не руйнувати їхніх родин.

На останньому обстеженні вона була 1972 року, і саме тоді доктор Титус Спиридон постеріг новий мотив у розповідях своєї пацієнтки. Цього разу місце одружених чоловіків посів якийсь студент, — маючи подругу свого віку, він потай закохався в неї, і Лукреція Будеску подала йому надію на успіх. Вона пообіцяла вийти за нього заміж, але не раніше, ніж він закінчить інститут. Певна річ, студент був нетерплячий і наполягав, щоб вона віддалася йому, проте Лукреція Будеску не поступалася, бажаючи будь-що зберегти свою цноту до першої шлюбної ночі.

Доктор повернувся десь за двадцять хвилин.

— Ну що, второпали що-небудь?

Він сідає за стіл і знову вшниплюється в мене ввігнутими лінзами своїх окулярів. Я ледве стримуюся, щоб не сказати йому, що не такий я вже тупий, аби не втямити прочитаного. Це було б нетактовно.

— 1949 року медкомісія виписала хвору з лікарні. Як ви оцінюєте цю постанову? — запитую я.

— Я «за» обома руками. Власне, я сам запропонував її виписати. За тодішнього діагнозу, враховуючи її стан, лише спілкування з людьми та праця могли завершити успішно розпочате лікування. Зважте, з сорок дев'ятого року і аж дотепер Лукреція Будеску змінила тільки три місця роботи. І нізвідки її не звільняли, вона йшла за власним бажанням. Всі були нею задоволені. Отже, її повернення до людей, до соціальних відносин, зрештою, до праці, відбулося і щонайуспішніше.

— Ви коли-небудь вважали її здатною на злочин?

— Ні… Останнім часом її хворобливий стан пояснювався тим, що вона лишилася незайманою до такого солідного віку. Йдеться про появу причепливої ідеї з виразним сексуальним забарвленням.

— Гаразд, але Лукреція Будеску вчинила в минулому найтяжчий злочин — убивство! Чому ви були певні, що таке не повториться надалі? І ось, будь ласка, вона знову вчинила злочин, ідентичний тому, який був у 1940 році!

Ніби вжалений, Титус Спиридон схоплюється зі стільця, явно ображений, що я засумнівався у його лікарській кваліфікації, і гупає кулаком по столу:

— Бійтеся бога! Ви помиляєтеся! — кричить він на мене. — Вона нікого не вбивала в сороковому році!

Мабуть, у мене відвисла нижня щелепа, і я, мов блазень, роззявивши рота, витріщився на нього, бо лікар враз умовк, не зводячи з мене здивованого погляду, наче зненацька побачив симптоми знайомої хвороби. Він сідає на своє місце і стишує голос:

— Ви попросту помиляєтеся, бо не знаєте обставин тієї справи.

На мене нападає кашель, який допомагає приховати розгубленість.

— Отже, ви запевняєте те, що Лукреція Будеску не вчинила ніякого злочину? На чому ґрунтується ваша певність — на наукових даних чи це просто ваша особиста думка?

От який нервовий цей лікар! Безперестанку совається у своєму кріслі, немов готується будь-якої миті накинутися на мене. Відчуваю: якщо розмова затягнеться, я теж заражуся його нервозністю. Ніби підслухавши мої думки, лікар демонструє мефістофельську посмішку.

— Оскільки я зрозумів з ваших запитань, ви переконані, що Лукреція Будеску вчинила вбивство на вулиці Ікоаней. Чудово! Ну а ви, товаришу капітане (нарешті він називає правильно моє звання), з чого виходите, роблячи свої помилки: з наукових доказів чи, власне, з особистих домислів?

Моє запитання в його вустах робить поворот на 180 градусів і бумерангом повертається до мене. Я розумію, що коли не викладу перед ним усіх карт на стіл, буде важко розраховувати на його допомогу.

Чекаючи на мою відповідь, Титус Спиридон скидає окуляри, вирячивши свої очиці, і старанно протирає скельця носовичком.

«Який дурень видав цьому сліпцеві водійські права?» — запитую я сам себе.

— Не буду критися… щоб переконатися у слушності своєї версії, мені бракує одного речового доказу: відбитків пальців Лукреції Будеску.

Я терпляче пояснюю йому, що б це дало слідству, а він уважно слухає мої докази.

— Чудово, полковнику… Я вам навіть допоможу. Дам вам ампулу, подібну до тієї, що була з морфієм. А якщо хочете, то й склянку, — він знову ляскає по столу своєю маленькою, сухою долонькою. — Хвора спить як убита. Робіть спокійно що вам треба. — Лікар підводиться. — Ходім-те, товаришу молодший лейтенанте!

— Капітане, — я знову протестую, але вже приязнішим тоном.

— Знаю, знаю, я не божевільний, — сміється лікар, але не квапиться рушати з місця. — Я хотів лишень перевірити вашу відрухову реакцію, скупченість вашої уваги. Маєте залізні нерви, товаришу капітане…

— … полковнику! — перебиваю його весело.

— Я не менш, ніж ви, зацікавлений у такій перевірці, її наслідки, я певен, підтвердять висновки мого власного експерименту, який я проводив з пентатолом над Лукрецією Будеску в 1942 році.

— Експеримент з пентатолом?.. Оскільки я знаю, цей препарат набув поширення лише в наші дні.

— Достеменно так! Під той час лише кілька лікарів були знайомі з цим медикаментом, його ще тільки випробовували у клінічних умовах. Моя переконаність у тому, що Лукреція Будеску нікого не вбивала, грунтується саме на цьому експерименті. Вдома я зберігаю стенографічні нотатки моїх бесід із Лукрецією Будеску, приспаною з допомогою пентатолу.

— Ви небезпечна людина! — жартую я.

— Автоінспекція, в усякому разі, такої самої думки. До речі, я вам дам почитати свою стенограму, якщо ви допоможете мені й не дасте забрати права. — Згадавши про інцидент із машиною, він одразу несамовитіє: — Винен той бовдур за кермом «рено»! Ну, що скажете: допоможете чи ні?

І, не чекаючи на моє «так» чи «ні», женеться до дверей. Я — за ним. У коридорі він довірчо бере мене під руку, мов давнього приятеля, й каже:

— А ще — сьогодні передам вам стенограму, але в заліпленому конверті. Обіцяйте мені, що розліпите його лише коли матимете наслідки дактилоскопічної експертизи.

Він міцно стискує мій лікоть, а в мене таке відчуття, ніби він веде мене, щоб укласти в лікарняне ліжко.

16

Зіставлення відбитків пальців Лукреції Будеску