Читати книгу - "Кола на воді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не витримав, похитнувся й насилу відійшов, прихилившись до найближчого стовбура дерева, заплющив очі. У скронях шуміло. Знову не вистачало повітря. Вдих-видих, вдих-видих, і раптом ледь вловиме: «Тату». Звуки линули з темряви, огортали, пливли й осідали у самісінькому серці. «Тату». Зіщулився. «Тату». Розплющив очі, спробував підвестися, коли темрява попереду розійшлася й зацвіла дрібно-дрібно.
– Тату.
Квіти. Вони почали рухатись і утворювати обриси між стовбурами дерев. Серце пронизав гострий біль. То була Оксанка. Вона стояла красива, схожа на ліхтарика чи світлячка. Волосся розліталось, а сукня танцювала довкола квітчастими оберемками. Господи! Що це з ним? Це не може бути Оксанка. «Тату». Відчув, як пропасницею трусить пальці, спробував простягнути їх до світла, але доня стала прозорою, доки не розтанула зовсім. Останнє, що зникло, була посмішка… лагідна-лагідна. Вона шепотіла: «Прощавай».
– Толю, що з тобою? Погано? Хлопці, затримайте «швидку»!
Він, все ще дивлячись в темряву, посміхнувся:
– Все добре.
– Впевнений?
– Так, у голові запаморочилось. Що з дівчинкою?
– Дякувати Господу, обійшлося.
Анатолій ніяк не міг відірвати погляду від чорних контурів дерев, де мить тому до нього посміхалися.
– Як їй вдалося… вижити?
Майор похапцем запалив цигарку.
– Не знаю. Якесь диво. Вона була мертва. Наші клянуться, що жодних ознак життя, а хлопці у цьому тямлять, та й прибули на місце вони через сім хвилин після дзвінка. Справа в тому, що дівча вже шукали, здається, сусіди на сполох забили, наших викликали. Територію обшукувати почали, коли ті студенти… парочка закоханих… вздовж річки гуляли і наштовхнулись на чоловіка, що топив щось у воді, підійшли ближче, а той навтьоки, вони туди, а там… Словом, коли оперативники нагодилися – шансів на порятунок в утопленої не було жодних. Але… дівчина-свідок… Вона увесь цей час перебувала у стані шоку, молодик ще намагався надати першу допомогу, а вона боялася навіть поворухнутися, все схлипувала. І уявляєш, коли наші констатували смерть, вона раптом підскочила, розштовхала всіх й кинулась робити штучне дихання. Її і вмовляли, і пояснювали, що все даремно, коханий навіть відтягнути хотів, а тут несподівано утоплениця… захрипіла. Вижила. Уявляєш?
– Вони… бачили вбивцю?
– Так. Нечітко, але упізнати повинні. Щодо дівчинки, то невпевнений. Нічого не говорить, он повезли у лікарню. Хоча медики запевнили, що все гаразд, поспостерігають добу-другу і додому можна буде, от тільки, кажуть, нема до кого Богданці повертатися.
– Чому?
– Бо з усієї сім’ї у неї лише бабуся, і та постійно напідпитку. Вона й не зрозуміла, що онука зникла. Сусідка бачила, як дівчинка йшла у бік річки з якимось чоловіком, зайшла поцікавитись у бабусі, хто, а та – ні бум-бум, оформлена як треба. Слава Богу, сусідка зметикувала, чим такі прогулянки завершитися можуть, скликала людей, почали шукати. Та я, власне, до неї зараз. Пізно, але треба допитати особисто.
– А із закоханими вже розмовляв?
– Так, он у машині сидять, досі отямитися не можуть. Вони тут поруч живуть, мабуть, і підкину заразом.
– Можна з тобою?
– А тобі справді полегшало? Блідий якийсь.
– У нормі.
– Що ж, поїхали.
Дорога забрала не більше двадцяти хвилин. Анатолій увесь час нишком позирав на заднє сидіння, але парочка понуро мовчала. Хлопець був міцний, кремезний, схоже, що займався спортом, натомість дівчина – худесенька. І де в ній сили знайшлися? Зараз принишкла, заховалась глибше у обійми коханого й нагадувала горобеня, тільки очицями кліпала. Майор відірвався від керма й загальмував:
– Правильно зупинив?
Молодик кивнув й швидким рухом відкрив дверцята. Біля воріт на дівчину вже чекали батьки, схвильовано визирали й одразу ж кинулися назустріч, аби впевнитися, що то дійсно вона, жива й цілісінька.
Майор провів поглядом усіх чотирьох. Рипнула хвіртка.
– Це ж треба. І як то воно – врятувати дитину? Бач, вперта яка виявились, а так і не скажеш.
– Мабуть, так було потрібно.
– Потрібно… Треба бабусю сповістити про порятунок онуки. Мо’, вже проспалась. Та ось, власне, і приїхали. Поруч все. Вони, мабуть, всі один одного знають. Ой! Ти диви, пасіка. Медом пахне… і молоком.
Анатолій ще до того, як вийти, відчув те саме. Густий запах робив солодкими навіть білі будиночки. Їх, здавалось, викресали з цукру й розставили рівними рядками вздовж вулиці. Він вже бував тут по роботі, мабуть. Нічна темрява заковтувала чіткість форм, розмивала гострі кути, і через це розпізнати знайоме місце було важко, але щось невловиме підказувало: тут. Саме тут стояли пасіки, майже у кожному дворі – невеличкі, всього на кілька вуликів, але у загальній кількості вони робили повітря медовим, особливо вночі, коли запахи розкривались й ставали виразнішими. Він виконував кілька дрібних замовлень по будівництву, ще коли тільки починав свій бізнес, і вдячні господарі частували медом з вулика. Цікаво, що замовників було кілька й мед у кожного був свій, але кожен смак полонив по-своєму, підкупаючи лише йому притаманною ноткою. Може, справа у місці? По той бік річки простягався суцільний килим різнотрав’я. Чого тут тільки не росло! Справжнісінький квітковий рай, над яким завжди щось дзижчало, тріпотіло й гуло. Не дивно, що мед тут удавався.
– Ех! Заздрю я приміським мешканцям. Ніби у місті й, будь ласка, – тиша, річка, бджоли у вуликах сплять. А нам ось сюди, здається. Обережно, не перечепись.
З будки визирнув пес, постояв, роздивляючись гостей, підібгав хвоста й неквапом заліз назад, вклав морду на лапи й печально заскавчав, тихенько, немов боявся сам себе. На дерев’яній колоді поруч одним жовтим оком кліпав обдертий кіт, хотів був зістрибнути, але в останню мить спинився й голосно нявкнув, проганяючи незваних гостей з двору. Чоловіки нервово перезирнулись й мимоволі пришвидшили крок. Будинок вигулькнув з-за кущів бузку раптово, неначе наскочив. Високий дах й добротні стіни свідчили про колишній достаток, але навіть темрява була не в силі приховати відсутність елементарного догляду. Будинок неначе хворів, усвідомлював свою хворобу й байдуже спостерігав за власним згасанням, захаращений, брудний і якийсь… обмілілий. Освітлені квадрати вікон тривожно прохромлювали собою ніч, засвідчуючи, що тут нині не спатимуть. Скрипнули двері, по куткам розбіглися тіні, але назустріч ніхто не вийшов.
– Агов! Хто вдома?
Жодного звуку чи руху.
– Господине!
Кілька кроків дерев’яною підлогою. Обдерта і брудна, вона у кількох місцях готувалася ось-ось утворити дірку. У кімнаті, яка колись, мабуть, була вітальнею, зараз стояв всього-на-всього один стіл, за ним і сиділа господиня, хоча
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.