Читати книгу - "Залишенець."

Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

— Мене зґвалтували «дайоші»[*].

Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

— Їх було троє, — сказала вона.

— Припини.

— Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…

— Я кохаю тебе, — сказав він.

— До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — «жрать давай!» — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…

Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:

— Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук — миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки — не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… — «я тєбє щас ето дишло засуну…» — і вдарив мене ззаду по голові…

Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…

Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.

— Я мусила тобі це розповісти.

Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.

— Полегшало? — спитав він.

— Так.

— То й добре.

Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.

— Ти гидуватимеш мною? — спитала вона.

— Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?

— Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.

— Перестань, а то я…

— А то що?

— А то візьму дубця й надаю по сраці.

— Надавай, надавай!

Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.

— Солодка покута, — з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.

Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.

— Він що — нас підслуховує? — спитала Тіна.

— Хто? — не зрозумів Ворон.

— Мудей.

Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.

— Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?

— Я про тебе знаю усе.

Господи, здається, так воно і було. «Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?» Зрозумів, моя пташко.

— А що це означає — Мудей? — спитала вона.

— Не знаю, — знизав плечима Ворон. — Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.

Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.

— Я колись теж курила, — похвалилася Тіна. — Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?

— А ти знаєш, що взимку падає сніг? — підкусив її Ворон.

— Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.

Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель[*] горілки, не забула й михайлика та сільничку.

Він наповнив михайлика, подав Тіні.

— Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.

Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.

— Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.

— У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.

— Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.

Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.

Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.

— Дякую тобі, моя пташко.

— Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.

— Ти в мене дограєшся.

— Знову візьмеш дубця?

— Візьму добру палицю.

Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.

— Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.

Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.

— Ах!!!

На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:

— Де ти взяв таке диво?

— Не бійся, не вкрав.

Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.

— Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.

— Ти ще не таке заслужила. Приміряй.

— На який палець?

— А на який зодягають вінчальний перстень?

— Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.

— От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.

— Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.

— Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…

Він ледь-ледь не сказав: «Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко».

— Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.

— Авжеж.

— Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.

— Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.

— Чому?