Читати книгу - "На скрижалях історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Командир 3-го Гайдамацького полку О. Волох проводить на центральній площі Сватового збори, на яких закликає приєднуватися до української армії. З усіх сіл ідуть дядьки в свитах і з торбами. Записуються й спокійно, як в церкву, ідуть на смерть... У гайдамацькі ряди вступають і місцеві приайдарські хлопці з Новобілої, Можняківки та інших поселень, донбасівці масово йдуть із гайдамаками воювати за Україну.
IIIНа південно-східному фланзі Запорізької дивізії з боку Кантемирівки, відбуваються сутички з денікінцями, на протилежному, з боку Валуєк — із більшовицькими загонами. Пізньої осені запоріжці роззброюють і з боями вибивають з окремих населених пунктів німців, недавніх союзників гетьмана.
Посада командира полку вже муляє Волоху й здається замалою. У його невгамовній істоті, амбітництво, очевидно, було й раніше, але не траплялося нагоди виявити його на ширшу скалю. Спочатку він натякав, що повинен бути начальником дивізії, з огляду на більшу численність його полку. Але незабаром амбітні плани почали зростати. До здійснення його амбітницьких мрій на шляху до посади командира корпусу головною перешкодою стоїть полковник Болбочан. Він Волохові осоружний і ненависний ще й тому, що в корпусі дотримується армійська дисципліна.
Головком Лівобережним фронтом Болбочан серед різновекторних угруповань Директорії займає «праві» позиції. У його полках, окрім Волохового 3-го Гайдамацького, служить гетьманське офіцерство, яке продовжує носити однострої з «погонами» й відзнаками, незважаючи на заборону цього Директорією. «Денікінщина» — обурюється Волох. А старшинські кадри, переважно походять з інтелігенції, до якої примітивний «батько»-отаман ставиться зневажливо:
— Антиле-ген-ція... Аристо-кра-тія... Нам потрібні вояки, а не вчені люди, — заявляє він своїм підлеглим. Полковник Болбочан, навпаки, зневажає різних «вискочок із простолюддя» та революційних соціалістів. Отаману Волоху, який прагне запосісти його місце, наказав:
— Негайно повернути полк у місце колишнього розташування, а командування передати заарештованому полковнику Сільванському.
Цей наказ, як і успішність конкурента «на владу», зробили Волоха особистим ворогом Болбочана. Отже, Волох чекає нагоди, щоб усунути Болбочана й самому стати на чолі Запорізького корпусу. Він не підкоряється головкому й починає в районі Сватове-Попасна роззброювати німецьких солдатів які виїжджають на батьківщину. Отаман намагається в західних районах Луганщини затвердити свою владу. Але з Луганська на Дебальцеве рушили білокозаки, з півночі загони Червоної Армії під командуванням лівого есера Сахарова, з півдня турбують своїми наскоками махновські загони.
Сотня гарликала пісню під марш «на місці», коли бунчужний скомандував: «Струнко!». Підійшов сотник Кожум'яка, щось прошепотів бунчужному на вухо, після чого той подав команду шикуватися з гвинтівками й набоями перед ешелоном. Перед цим сотника викликали на телеграф у Хрипкове й там дали якийсь новий наказ. Так і не проспівали пісню про славного Морозенка.
Надворі стемніло, а ніч осіння, темна. Бунчужний Брунь пройшовся перед строєм і став викликати козаків по прізвищах, осіб двадцять, у тому числі й Івана Харченка. Відібраних вишикував, а решті наказав розійтися.
Задихано припихтів зі Сватова, пахкаючи густим чорним димом, паротяг з однією теплушкою. З вагона зступив лейтенант Ковтун і повідомив:
— Панове козаки! Ми їдемо в місто Куп'янськ. Завдання роззброїти гетьманську варту, яка приведе до в'язниці заарештованих. Більшість із них супротивники влади гетьмана. Ми повинні прибути до в'язниці першими.
До воріт Куп'янської в'язниці доправилися першими. Лейтенант крізь хвіртку у воротях височенного дощаного тину щось переговорив із вартовим. Ніч тиха, темна. Ніколи не доводилося ще Івану бувати у в'язниці, уявлення не має про те, як тут животіють ті люди. Згадалося давнє народне прислів'я, що «від тюрми та суми — не зарікайся».
Біля в'язниці освітлення незначне. З'явилася колона, осіб сорок, з чотирьох сторін освітлена ліхтарями «летюча миша». Варта підвела до воріт арештантів, а далі через хвіртку у ворота пропустила в двір. Начальник гетьманської варти скомандував підлеглим шикуватися паралельно з другою сотнею гайдамаків. Усе відбулося так, як і спланував лейтенант Ковтун.
IVДаремно Іван думкою багатів, що після цього вони повернуться назад до Хрипкове й він знов зустрінеться з Юлею. Так не сталося, як гадалося. Вагон причепили до якогось іншого ешелону, у якому було повно вояків. У теплушку заплигнули двоє молодих козаків. Той що вищий, у білій шапці з червоним шликом, відрекомендувався:
— Я курінний отаман першого куріня 3-го Гайдамацького полку Виноградов. Відсьогодні я командую куренем, а це ваш сотник Гараін.
Обидва хлопці молоді й по виправці помітно, що це колишні офіцери царської армії.
— Чи є між вами кулеметники? — продовжив Виноградов.
Обізвався Ільчук:
— Я «працював» із «Максимом», але всі системи кулеметів, не знаю.
— Підбери собі другого номера й усе буде гаразд. У нас є «Максими».
— Є в мене й другий номер, але він залишився на Хрипковому охороняти ешелон.
— Сьогодні на ніч уся сотня буде тут, а ви Гараін подбайте, щоб було місце, де будуть спати козаки другої сотні, які прибудуть сюди.
Так командиром 1-го куреня став Виноградов. Сталося й багато інших змін. Їх кудись відправляють. Напоготові стоїть ешелон теплушок. Зранку розбудили всіх по тривозі, вишикували з рушницями й бойовими зарядами. Командир першого куреня Виноградов, зіскочивши з вагона, привітався. Відповіли вроздріб, з шумом. Курінний повідомив козакам:
— Ми їдемо на станцію Попасне, там потрібно роззброїти залогу й відправити німців додому, а гетьманців розігнати.
Надворі ще темно, іде сніг. Козаки з станції лавою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На скрижалях історії», після закриття браузера.