Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

стояв. Побачиш негідника — єдина думка: «Розстріляти його!» Там же я міг підійти до будь-кого і зарубати, як курку... І війна все спише. Там доводилося робити просто протилежне тому, що потрібно в мирному житті. А тут треба забути всі навички, набуті на війні. Я стріляю відмінно, прицільно кидаю гранати. Кому це тут потрібно? Там нам здавалося, що є що захищати. Ми захищали нашу Батьківщину, наше життя. А тут — друг не може позичити трояка: дружина не дозволяє. Що це за друг?

Я зрозумів: удома ми не потрібні. Не потрібне те, що ми пережили. Це зайве, незручне. І ми зайві, незручні. Відразу після Афгану працював слюсарем з ремонту автомобілів, інструктором у райкомі комсомолу. Пішов. Скрізь багно. Люди зайняті заробітками, дачами, машинами, сирокопченою ковбасою. До нас усім байдуже. Якби ми самі не захищали своїх прав, то це була б невідома війна. Якщо б нас не було так багато, сотні тисяч, нас замовчали б, як замовчали свого часу В’єтнам, Єгипет... Там ми всі разом ненавиділи «духів». Кого ж мені тепер ненавидіти, щоб у мене були друзі?

Ходив до військкомату, просився кудись у «гарячу точку»... А там таких, як я, повно — у кого мозок вивернутий війною.

Уранці прокидаєшся і радієш, якщо не пам’ятаєш снів. Я нікому своїх снів не переповідаю, але вони до мене повертаються... Одні й ті самі сни...

Ось нібито я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але я лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: «Дайте молоток». Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: «Дайте молоток»... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: «Подайте молоток». Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені з ними заговорити так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стиснені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: «Дайте мені молоток...»

Рядовий, зв’язківець

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

«НЕ ЗВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДУХІВ ПОМЕРЛИХ ТА ДО ВОРОЖБИТІВ, І НЕ ДОВОДЬТЕ СЕБЕ ДО ОПОГАНЕННЯ НИМИ»

«На початку Бог створив Небо та землю.

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший.

І сказав Бог: Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою.

І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так.

І назвав Бог твердь Небо. І був вечір, і був ранок, день другий.

І сказав Бог: Нехай збереться вода з-попід неба до місця одного, і нехай суходіл стане видний. І сталося так.

І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно.

І був вечір, і був ранок, день третій».

Що шукаю у Святому Письмі? Питання чи відповіді? Які питання і які відповіді? Скільки в людині людини? Одні вважають — багато, інші стверджують — мало. Під тоненьким шаром культури тут же проявляється звір. То скільки?

Він міг би мені допомогти, мій головний герой... Але він давно мовчить...

Несподівано надвечір — дзвінок:

— Усе дурістю було? Так? Так виходить? Розумієш, що це для мене? Для нас? Я їхав туди нормальним радянським хлопцем. Батьківщина нас не зрадить! Батьківщина нас не обдурить! Не можна божевільному заборонити божевілля його... Одні кажуть: ми вийшли з чистилища, інші — з помийної ями. Чума на ваші дві родини! Я жити хочу! Я кохати хочу! У мене скоро народиться син... Я назву його Олексієм — так звали мого загиблого друга. Народиться згодом дівчинка, я хочу ще дівчинку, буде Оленка...

Ми ж не злякалися! Не обдурили вас! Усе, годі! Більше не зателефоную... Для мене ця історія закінчилася. Я виходжу з неї... Не застрелюсь і не кинуся вниз головою з балкона. Я хочу жити! Кохати! Я вдруге вижив... Уперше там, на війні, а вдруге — тут. Усе! Прощавай!

Він поклав слухавку.

А я ще довго з ним говорю... Слухаю...

Автор

— Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на камінні, що все було дарма! Викарбуйте на камінні, щоб на віки...

Ми ще там гинули, а нас уже тут судили. Поранених привозили до Союзу і розвантажували на задвірках аеропорту, щоб народ не помітив. Не знав... Ніхто з вас не замислювався: чому після служби в армії в мирний час молоді хлопці повертаються з орденом Червоної Зірки й медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги». Привозять домовини й калік. Ніхто не ставив таких запитань... Я не чув... Я чув інше... Вісімдесят шостого прихав у відпустку, і в мене питали: ви там засмагаєте, рибалите, заробляєте шалені гроші? Газети мовчали або брехали. Телебачення теж. Ми — окупанти, — пишуть тепер. Якщо ми були окупантами, чому ми їх годували, роздавали ліки? Заходимо до кишлаку — вони радіють... Ідемо — вони теж радіють... Я так і не зрозумів, чому вони завжди раділи.

Їде автобус... Діти і жінки, навіть на дахах сидять. Зупиняємо: перевірка! Сухий пістолетний постріл — мій боєць падає обличчям у пісок... Перевертаємо його на спину: куля в серце влучила... Я готовий був їх усіх гранатометом сікти... Обшукали — пістолета не знайшли і жодної іншої зброї. Кошики з фруктами, мідні