Читати книгу - "Пам’ять крові"

Після кожної такої зустрічі з журналістом Левон Красніцький відчував якесь дивне полегшення, як усвідомлення того, що шлях, який потрібно було пройти з неймовірно важкою ношею, скоротився ще на якийсь відтинок. Щоразу він відгортав у глибини пам’яті вже розказане, як перегортають прочитану сторінку, не збираючись знову до неї повертатись. Та вечорами воно знову поверталось до нього, як та іграшка «іван-покиван», яку неможливо покласти, і все починалось спочатку.

– Стояти!

З-за дерев на узлісся вийшли двоє в одностроях і навели на Левона автомати.

– Хто такий? Звідки йдеш?

Незнайомці розмовляли польською, і в Левона трохи відлягло від серця. Видно, він таки потрапив до тих, до кого прямував.

– Я Левон Красніцький, зі світлинської самооборони. Мені вдалось врятуватись після нападу української партизанки на нашу пляцувку.

Незнайомці переглянулись, і один із них кивнув Левонові, щоб той підійшов.

– Іди за нами. У штабі все розкажеш.

Левон втікав зі Світлина, як сполоханий заєць, у якого не вцілив мисливець. Хоча ні, попри страх і безвихідь, у голові світліла рятівна думка, яка додавала йому сили: Ларко відпустив його.

Добре знайомими місцинами Левон оминув село і перевів подих лише за пагорбами між ним і хутором Війтова Воля. Першою думкою було йти туди, до батьків, але він майже відразу її відкинув. Левон не хотів наражати їх на небезпеку. Та й що б він сказав батькові на оте його запитання «Чи тільки палиш, чи вже й убиваєш, сину»?

Рішення іти в Батин прийшло після згадки про крайовців, які, за словами Сліви, недавно прибули туди із заходу. «Чи вдалось врятуватись поручнику?» – подумав Левон. Він раптом усвідомив, що не має до Юзефа Сліви ні жалю, ні співчуття.

Високий чоловік, який назвався Ґжеґожем Гвіздом, довго розглядав Левона, якого привели у штаб загону Армії Крайової, ніби ніяк не міг згадати, бачив він його десь чи ні.

– То ти кажеш, що тобі вдалось вирватися з оточеної бандитами пляцувки? Як то було?

– Я добре знаю село, – впевнено мовив Левон. – Та й ніч була, пощастило…

– Ти мешкав з капралом Лабою? – ніби ствердив ґжеґош Гвізд.

– Ні, – похитав головою Левон, – в іншій хаті. З Войцехом Шихом.

– Їм не так пощастило, – з притиском мовив крайовець. – І Лаба з його людьми, і Ших загинули.

Левон здвигнув плечима. Йому було все одно, повірить той Ґжеґош чи ні.

– То я винний, що лишився живий?

Гвізд почав знову розглядати Левона.

– До нас потрапив випадково, чи знав, де ми є?

– Кілька днів тому поручник Сліва сказав мені, що ви прибули в Батин звідкись із заходу.

– Поручник теж убитий. Тож немає кому підтвердити, правду ти кажеш чи брешеш.

Крайовець скептично посміхнувся.

– Зрештою, то не має значення. Ми вирушаємо на схід, у Галіцію. Підеш з нами, а там побачимо…

Перш ніж совєти витіснили гітлерівців з Галичина, загін Гвізда кілька місяців мандрував західними повітами Львівщини і Тернопілля, виконуючи, як наголошував його очільник, завдання центру. Здебільшого ці завдання були зведені до знищення сіл і хуторів, на які вказувала місцева польська самооборона. Ґжеґош Гвізд наблизив Левона до себе, і під його пильним оком він здійснював, як той любив казати, «акти справедливої відплати». Тобто вбивав українських селян, спалював їхні обійстя, грабував майно. Його жертв ставало дедалі більше, і зрештою вони перетворились у його уяві на якусь примарну субстанцію з викривленим від жаху посинілим обличчям задушеної ним у Мирівці жінки, яке ввижалось ночами і забирало останні душевні сили.

Усе змінилось, коли загін Гвізда отримав завдання прибути до вже звільненого совєтами Львова і влитись у підрозділи Армії Крайової, які з дозволу нової адміністрації почали виконувати в місті функції міліції. Виявлених українських патріотів вони здебільшого самі не карали, а передавали совєцьким органам. Однак такі самостійні дії своїм тимчасовим поплічникам, які вже було намірились втілювати в життя ідею відродження польського Львува, нові господарі дозволили ненадовго. Незабаром почались арешти очільників місцевих загонів АК і польських активістів. Ставало зрозуміло, що нові окупанти, як до того і попередні, будуть жорстоко придушувати будь-які прояви відродження тут Жечі Посполитої.

Якось непомітно Левон зблизився зі Ґжеґошем Гвіздом. Можливо, тому, що вони обидва втратили зв’язок зі своїми родинами. Не зв’язок у сенсі віддаленості від рідної домівки, а оту душевну близькість, яка об’єднує батьків і дітей. Левон відчував, що Красніцький-старший якось внутрішньо відсторонився від нього, що