Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Не треба! Можете іти обидва і готуватися до походу на Москву. Завтра зранку вирушаємо. А зараз прошу нам не заважати.

Обидва юнаки поспішили ретируватися, щоб не накликати гніву пана гетьмана.

А гетьман одразу ж забув про сина. Він, неначе і не перериваючи попередньої розмови, продовжив:

— Саме тому пан Григорій і поїде з військом до Можайська. Стрільці люблять і поважають пана, як-не-як, пан служив під началом князя Скопіна. Вважаю, що поява пана Валуєва серед посполитого війська буде доречною.

— А я? — запитав дещо вражений похвалою свого заступника Федір Єлецький.

— Пан князь повинен розуміти, що я лише слуга його королівської величності, — сказав Жолкевський. — Тому його королівська величність ще не знає про присягу, котру ви вчора склали його синові. Я хочу, щоб пан князь відправився під Смоленськ до короля і королевича. Гадаю, ви розумієте, що принести його королівській величності звістку про складання присяги його синові повинен не боярин, а саме князь. З вами вирушить невеликий загін гайдуків.

Станіслав Жолкевський дещо злукавив. Він не хотів говорити князю Федору Єлецькому, що ставить його нижче його ж таки заступника Григорія Валуєва. За спостереженнями польного гетьмана боярин Григорій Валуєв буде більш корисний у поході на Москву, аніж князь Федір Єлецький.

Відпустивши всіх, Станіслав Жолкевський попрямував до свого намету, щоб написати донесення королю Сигізмунду III.

«Пресвітлий та шановний пане государю наш милостивий!

Причини, з яких не так часто пишу до В. К. Величності з донесенням про те, що тут робиться, суть наступні: по-перше, для посланців дорога небезпечна з причини розбоїв; друга причина, — поки ще діла не вирішені, завжди харчуюся очікуванням; про предмети ж сумнівні, писати до В. К. Величності не бажаю. Яким чином прийшов сюди, під оцей острог, де знаходиться вороже військо, — я вже сповістив В. К. Величність. Так як предметом їхнього очікування була поміч допоміжного війська, яку сподівалися вони отримати від князя Дмитра Івановича Шуйського, то я, скільки дозволяли те засоби, стискав їх, споруджуючи близько них городки, обставляючи пильними караулами, зробивши для них вихід абсолютно неможливим, перешкодивши отриманню харчів та забравши пасовища для коней. Безперервно також були відправлені від мене загони до Можайська, для розвідування про князя Дмитра, про що намагався теж дізнатися і за допомогою шпигунів. Але я повинен писати до В. К. Величності стисло, опускаючи багато чого, бо повсякчас зайнятий, небагато залишається мені часу для написання листа, та й В. К. Величності, государю моєму милостивому, не хочу заподіяти нудьги читанням довгого листа. Головні ж обставини наступні: 3 липня, години дві або три по опівночі, отримав я звістку, що князь Дмитро Шуйський, виступаючи з Можайська, ночував у восьми милях від мене. З п’ятниці на суботу ворог стягнув до себе всі сили — московські й закордонні, які тільки мав; війська чужоземного з Понтусом Делагардом і Едуардом Гором знаходилося більше ніж п’ять тисяч чоловік, добре озброєних і, як виявилося потім на ділі, відмінних сміливців. Московських же людей було понад тридцять тисяч, немало було людей знатних і воєвод: Андрій Голіцин, Данило Мезецький, Яків Борятинський, Василь Бутурлін та інші. З такими силами вони сподівалися знищити військо В. К. Величності і мали намір цим же військом змусити зняти облогу Смоленська. Я негайно скликав до себе полковників і ротмістрів війська В. К. Величності; з багатьох сильних і важливих причин (яких не наводжу тепер бо далеко б завело) скажу, що не хотілося мені очікувати ворога; проте мені хотілося б краще залучити до шостого липня; по настанні якого дня, доручивши би себе Господу Богу, мав намір спробувати щастя. І так, залишивши частину війська при цьому острозі з усією В. К. Величності піхотою і козаками, без нічого, без возів, того ж дня, тобто третього липня, під вечір, я виступив до Клушино, де сподівався застати вороже військо, що розташувалося на відстані чотирьох миль від нашого табору. Ми йшли цілу ніч. На світанку передова варта по шуму табірному примітила вороже військо, яке було ближче до нас, минувши Клушино. Ми ж з’явилися перед ворогом несподівано (бо він нас зовсім не чекав) і застали б його напевне ще у ліжку; але з причини поганої і тісної дороги військо не могло поспішати, тож я повинен був чекати годину чи й більше, поки військо вибиралося з лісової дороги, а в цей час прокинувся вже ворог, і побачила нас його варта. Таким чином, вчорашнього дня, 4 липня ми вступили з ними в бій, ще перед сходженням сонця: великою допомогою для нас було, що ворог прийшов у сум’яття від раптової нашої появи, бо він нехтував усіма нами з причини нашої нечисленності, і тим менш очікував, щоб ми, осадивши тутешній острог, мали ще стільки відваги, щоб на них йти. Спочатку проти нас вишикувалися іноземці-французи, озброєні досить добре, як пристойно людям військовим: битва тривала принаймні три години зі змінним успіхом. Але Господь Бог, по милосердю своєму, благословив, що після багатьох наших атак і завдяки нашій безстрашності і мужності війська В. К. Величності перемогли ворога: спочатку пустилися навтіки московити, а потім і іноземці. Воїни В. К. Величності, рубаючи і вражаючи іноземну кінноту, в’їхали на її плечах в самий їхній табір, звідки потім прогнали її в ліс; піхота однак чужоземна стояла в бойовому порядку при вигині лісу так, що зробити напад на неї кінноті було скрутно. Моєї піхоти і піхоти старости Хмельницького не було і сотні, бо решту ми повинні були залишити при таборі (тобто під Царевим Займищем); а тому не було ніяких засобів перекинути сих людей; крім того, було кілька рот кінних французів, але ватажки їх Понтус та Едуард Горн втекли ще в першому пориві; Делавіль же залишався хворим у Погорілої; отже, при них не було майже нікого з начальників. Московські воєводи Голіцин та інші також втекли; сам Дмитро Іванович Шуйський залишився в острозі, влаштованому ним протягом однієї ночі. Цей острог і табір Шуйського з’єднувалися зі станом солдатів іноземних. Зігнавши вороже військо з поля битви, я почав обмірковувати, яким би чином, за допомогою Божою,