Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Аркадій прокинувся близько восьмої ранку від запаху смаженої цибулі. Майже кожен день, проведений на дачі, починався з цих відразливих їстівних «ароматів», які розводила навколо себе теща, що зазвичай прокидалася на годину раніше. То вона смажила якісь жирні шматки свинини чи робила зажарку для «макаронів по-флотськи», то готувала голубці чи рагу, то бралася робити фаршировані перці, а сьогодні ж, здається, заходилася готувати борщ. Масний аромат буряково-морквяної заправки, яку вона підсмажувала у важкій чавунній сковорідці, запливав до кімнати крізь розчахнуті вікна, забрані старомодними тюлевими фіранками.

Антоніна Петрівна завжди готувала їжу з ранку, або, як казала вона, «до роботи», і хизувалася цією звичкою, набутою з радянських часів, коли ще працювала начальницею цеху на одеській фабриці технічних тканин. Сорок з чимось років поспіль вона плела канати, мотузки, шила мішки для бразильської кави, мадагаскарського цукру, артемівської солі, новоросійського цементу, забезпечуючи своєю ударною працею процвітання і добробут радянської держави та її сателітів. Ну, і своєї родини також. Дітей мала двійко. Старший брат Марини працював на флоті й рідко бував вдома. З дружиною розвівся, а та сучка забрала онуків і чкурнула кудись у Росію. Чоловік помер ще за Горбачова. І оце виповнилося Антоніні Петрівні цього літа шістдесят п'ять років.

Аркадій лежав поруч із своєю дружиною, а значить єдиноутробною донькою власної тещі, і, дивлячись на її волосся, розсипане по подушці, думав собі про! те, що жінки, зрештою, легше якось пристосовуються до зміни зовнішніх обставин і більш схильні до компромісів, а значить, і до виживання, ніж чоловіки. А й справді, подивіться довкола... Саме жінки тягнуть сім'ї, ведуть господарство, зберігають родинну ватру, заробляють гроші. Тоді як чоловіки потроху спиваються, розводячи теревені про якусь невловиму тугу, про несправедливе влаштування світу, про суцільний дестрой, що панує в їхніх душах, про дискомфорт і відсутність гармонії, про інші метафізичні матерії, які оком не побачити, вухом не почути, рукою не помацати. «І я один з таких», — подумав про себе Аркадій, і вже з самого ранку хапанув приступ легкої депресії.

— А жерти нема чого... Навіть хліба в домі нема, бо хтось ще позавчора обіцяв поїхати на базар, а таки не поїхав, — замість «доброго ранку» привітала його теща.

— Та іду вже, іду! — огризнувся Аркадій і, почухуючи зад, поплентався до туалетної буди, що стояла в кінці ділянки.

Від станції «Морська» до станції «Білгород-Дністровський» електричка через Затоку і Шабо іде годину двадцять. Від станції до базару ще хвилин десять пішки. Отож і виходить, що десь о пів на одинадцяту ранку наш герой з порожнім рюкзаком за плечима і торбою у руках через центральні ворота зайшов на Білгород-Дністровський продуктовий ринок «робити базар», як кажуть в Одесі.

Співати оди бессарабським ринкам даремна справа. Хто це вже не робив: Бабель, Шолом-Алейхем, Ільф та Петров, товариші Бунін, Горький, Катаев... ба й навіть, наш земляк славетний Михайло Коцюбинський! Але коли вони жили? Чи не сто років тому. Відтоді на класичному бессарабському ринку дещо й змінилося.

Ні, класичний антураж лишився майже незайманим — усі ці гори перцю, капусти, моркви і кабаків, усі ці «сінєнькіє», «абєркоскі», «бутильочкі», «памідоркі», а рибний ряд з цілими розвалами солоної та копченої риби, не кажучи вже про найсвіжішу кефаль (або, як кажуть тут, «сангєльку» та «пєлєнгасіка»). А чого тільки варті м'ясний і молочний павільйони з їхнім стійким запаморочливим запахом вогкої свіжини, такої собі суміші парної телятини, сироватки, овечої бринзи, сиру, вершків, курячих гомілок, пупків, свинячого сала, м'якоті та відбивних, що їх продають рожевощокі тітки-перекупщиці із товстими золотими обручками на жирних пальцях та сережками-півмісяцями у вухах. А цигани, що ховаються за горами соняшникового насіння (кажуть, що вони ще приторговують «травичкою» та «ширкою», і з того мають основний дохід), а молдавани з причепами, повними персиків та винограду, а усі ці нескінченні крамнички з бакалією та господарським крамом. Живопис найвищого ґатунку — отой бессарабський ринок у Білгороді-Дністровському. Не вірите — завітайте самі.

А тепер щодо змін. Ну, по-перше, це суцільний блатний шансон та російська попса, що звучить з динаміків ларьків, збитих із заіржавлених шматків заліза, де торгують свіжою і не дуже пресою, книжками Суворова-Донцової-Марініної, презервативами, «расчьоскамі», фломастерами, туалетним папером, жувальною гумкою, мильними пузирями, надувними матрацами, гівняними маєчками, «кепочками», гумовими «тапочками-мільонниками», що в них справді можна ступити на шлях дао і отак безперспективно прочовгати запилюженими стежками Молдавії мільйони кілометрів у пошуках абсолютної гармонії буття. Всі ці розвали китайського «ширпотрєбу», усе це одноденне сміття, вироблене прудкими руками китайських «кулі» — копійчане, одноразове, все те, що створює для простого споживача ілюзію добробуту і заможності, настільки грубо входить у протиріччя з «класичними» зонами бессарабського ринку, що у освіченої, культурної людини, окрім відрази, інших емоцій викликати не може.

Принаймні Аркадій, як людина досить освічена й начитана, відчував цей дисонанс досить гостро.

Опинившись в самій гущині базарного життя, він досить професійно скупився спершу «легкими» товарами типу бринзи, домашнього сиру, сметани, вершкового масла, свинини, хліба, ковбаси, олії, макаронів, сала, цукру і насіння, а вже потім вдався до «важких» закупок, серед яких були п'ять кілограмів картоплі, по два кілограми томатів та огірків, півтора кіло баклажанів, кіло моркви і кіло буряка, дві голівки капусти, а ще цибуля, перець часник і зелень. Усього кілограмів під двадцять. «Важкими» продуктами він набивав старий радянський наплічник, а «легкі» складав у полотняні торби, що захопив із собою. Зворотною дорогою до вокзалу він ще забрів до крамниці, купив кіло печива, згущеного молока, зубної пасти, туалетного паперу і в підсумку тягнув на собі кілограмів до сорока вантажу. І це за загальної маси тіла у сімдесят кіло. А на самому вокзалі ще купив дружині свіже число «Бульвару». Що й казати... Богатир!