Читати книгу - "Багряний рейд"

— Звідки відомо, що в засідку тут, — палець тицьнув у обведене олівцем коло на карті, — влетіли саме бандерівці, а не хтось типу Васі Щербаня? Звичайні дезертири, наприклад.

— Там двох поклали. Наскільки я знаю, жодних документів при них не було. Військова форма наша, радянська. Так, могли бути й дезертири, — кивнув Фомін, ніби погоджуючись сам із собою. — Тільки деталь: у кишені один з убитих тримав пропагандистську картинку подібного з оцим, — він кивнув на українську газету, — змісту. Ніби нічого особливого. Нам ту картинку показували, звичайний собі малюнок. На перший погляд. Такі-от вилучалися раніше в оунівських посіпак. Серед них — той піп, про якого я говорив раніше. Усе сходиться. Як так у вас кажуть? У масть?

— У цвєт, — поправив Христюк. — Хоча «у масть» теж правильно. Переконав, — розвів руками він. — Сам знаєш, я дотошний. Мені докази треба залізні, щоб знати, в якому напрямі працювати. То чекаємо гостей?

— Чекаємо, — погодився Фомін. — Якщо вони вже не завітали. Твоя ділянка роботи — не лізти без потреби, куди не просять, а попрацювати окремо з кожним міліціонером. Особливо з кожним дільничним, ця наволоч легше знаходить спільну мову з селянами. Та й залягти в погребах та на хуторах простіше. Нехай народ стимулюють, не залякують. Пильність, мовляв, буде винагороджуватися. Ідеї є?

— Чого ж, хоч просто зараз. — Ступивши до столу, Христюк узяв брошуру, покрутив у руці, гмикнув. — Дам вказівку дільничним. Хай кожен збере в клубі народ, виступить, затаврує фашистських прихвоснів. Утім, вони в мене не всі ловкі агітатори, тож треба підсилити партійними товаришами з району. А взагалі було б добре з Києва виписати. Нехай розкажуть про все оте зло. Закличуть громаду до особливої пильності. Вони один на одного озиратимуться, Семене.

— Простенько, але смачненько. — Фомін клацнув пальцями, що означало згоду. — Працюй, капітане. Про Васю Щербаня не забувай, твоя парафія.

— Та моя, моя. А людей на все мало.

— Не бурчи, Павле, на те війна. Обходься тими силами, що маєш. У піковому випадку, звичайно, солдатами підсилимо.

— Скільки вас? — тихо запитав чоловік, намагаючись як слід розгледіти Коломійця в темряві.

Максим ухилився від прямої відповіді, обмежився коротким:

— Вистачить.

— Для чого вистачить?

— Для чого треба. Для всього. Так і будемо стояти?

— Не дарма питаю. У мене в хаті жінка спить, дітей двоє. Туди ви точно не підете. Хіба в сарай, тож мушу знати, чи місця вистачить…

— Хлопці, — сказав Дунай, враз виступивши з темряви. — І чого ви тут гарикаєтеся бозна-скільки. Ми прийшли за адресою. Сказали пароль, отримали відгук. Ти на нас чекав. Маєш знати, що робити. Правильно?

Співбесідник відмовчався, переступив з ноги на ногу.

— Тебе не має хвилювати, скільки нас є. Виконуй наказ, розмісти людей на ніч. Далі отримаєш нові інструкції. Усі повноваження маємо. Для чого воду товкти в ступі?

— Накази вже роздають. Командири прийшли, ага, начальство.

Відповідь Коломійцеві не сподобалась так само, як і загальний тон їхнього нового знайомого. Чоловік, якого звали Мироном Чепігою, був налаштований досить дивно. При тому, що контакт отримав особисто Дунай у референтурі СБ.

Про Чепігу було відомо відносно небагато. Від народження мав праву ногу коротшу за ліву, тож для військової служби непридатний. Через природне каліцтво цей молодий ще чоловік, якому не так давно виповнилося тридцять три, дуже переживав, бо вважав: ніколи не матиме родини, дівчата на такого не дивитимуться, і тривалий час жив відлюдно на хуторі, працюючи слюсарем на залізниці.

Війна змінила життя Чепіги радикально й несподівано.

Він виявився одним із тих щасливців, котрих ніколи не призвуть на військову службу. Він був, як кажуть у народі, при руках та з головою, тому довколишні жінки раптом стали звертати на інваліда увагу. Станційний слюсар Мирон швидко одружився, одразу ж пішли діти, і, що важливо, йому вдалося вберегти родину при німцях. Інвалід займався тим самим, що до війни, — слюсарював. Перед радянською владою лишився чистим, бо очевидно співпрацював з окупантами з примусу: принаймні так Чепіга сказав, коли на початку березня прихистив у себе на хуторі трьох вояків повстанської армії, які виходили з котла після розгрому й провалу великої рейдової операції. Перебувши в нього тиждень, повстанці пішли, передавши дані на завербованого в референтуру.

Для групи Коломійця хутір Мирона Чепіги був запасним варіантом.

Від самого початку тримали інший курс.

Але після короткого бою в лісі поблизу Коростишева командир вирішив поміняти маршрут. Довкола цього знову виникла суперечка з Дунаєм, але Максим притлумив її. Принаймні хотів думати, що притлумив.

Стримавшись від того, аби починати при всіх, Коломієць на привалі відкликав Дуная вбік, так далеко, аби не чули інші, і заговорив без передмов, дивлячись тому в очі й не моргаючи.

— Давай так. Я — чоловік простий і прямий. Цього не написано в паперах, які тобі хтось там склав, коли збирав про