Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Попри темряву, Татош летів упевнено. Кінь Ґанджі- баби мав якесь вроджене чуття на її чаклунський осідок. А може, це вона його так начарувала, аби він ніколи не збивався з дороги? Мешкала чарівниця аж у глухому закутку Закрайсвіття. Напевно, аби ніхто до неї не міг завітати. Коли Татош їй служив, вона на ньому частенько виїжджала прогулятися. Та відколи чарівний кінь зник, Ґанджі-баба стала цілком невиїзна. Адже подолати такі відстані звичайним конем було надто виснажливо. Через це й розшукувала вона всюди свого диво-румака.
Татош летів цілу ніч. За цей час його побратими встигли виспатися. Пинтя спав, обійнявши шию оґира, а вчений сліпань посопував у торбині, перекинутій через розбійницьке плече. Як стало розвиднятися, Татош розбудив отамана.
— Ми вже близько, мій пане, — натомлено мовив кінь. — І тобі належить підготуватися.
— Підготуватися? — широко позіхнув парубійко. — З якого доброго дива?
— Зараз побачиш!
І справді, на овиді забіліли гострі скелі, осяяні помаранчевим диском сонця, що сповільна підіймалося вгору. Таких високих гір вони у Закрайсвітті ще не бачили. Кубельце Ґанджі-баби було надійно захищене горами від несподіванок. На найбільшому шпилі золотом блиснула вогняна хмара, що сиділа на ньому, мов на голці, і набиралася сили від рожевих сонячних променів.
— Гай-гай! Повз таку варту ми, ясна річ, не пролетимо! Вогняний дощ нас одразу помітить, — прикривав крисанею очі від сліпучого світла Пинтя. — І тоді нам земне пекло вготоване!
— То спробуймо пройти не зверху, а через Кришталевий міст — поміж горами, — мотнув головою Татош. — Може, там пощастить більше!
Він почав знижуватись і брати ліворуч. Невдовзі вони побачили дві заліснені вершини, між ними — круте урвище. Посередині простягався Кришталевий міст, що вів углиб долини, схованої поміж горами і огорненої ними, наче долонями. Саме там лежало володіння Ґанджі-баби.
Але небезпека полягала в тому, що на кожній з вершин стояв велетень у кам’яних обладунках. Вони розмахували кам’яними довбнями і щосили лупцювали один одного так, що в повітрі літали брили, а курява виїдала очі. Велетні були такі люті, що, здавалося, зараз виб’ють один з одного дух. Від їхніх ударів і риків довкола стояло неймовірне ревище і грюкіт.
— Хто ці несамовиті, що наче з ланцюга зірвалися? — закашлявся розбійник, сховавши носа під сорочину.
— Це велети. Вони охороняють вхід до володінь Ґанджі-баби.
— Чорта спухлого! І що нам тепер робити?
— Не знаю, — мовив, похитуючись, кінь і важко приземлився на моріжок. Він так знесилів, що звалився на бік, а його двадцять чотири ноги дрібно тремтіли.
Розбійник витягнув люльку. Поки Татош, надсадно дихаючи, відлежувався, він міркував. Летючого коня не слід було брати з собою. Це раз. Інакше Ґанджі- баба його відразу забере. Краще десь тут його приховати, обернувши на звичайного коня. І тоді можна буде виміняти Татоша, який так необхідний чаклунці, на очі Кам’яного попа. Це два. Але як тоді, псяюро клятий, дістатися додому?
«Гм… — непокоївся отаман. — Схоже, цей клопіт непросто розґудзувати». Ґанджі-баба на Татоші їх миттю здожене. А в неї є ще й Вогняний дощ і чари, про які вони навіть не здогадуються. Брати чи не брати Татоша?
Розбійник глипнув на білого щура, який знайшов у густій конюшині поживу і щось залюбки гриз, невдоволено мурмочучи, що в нього за час подорожі вже рот мохом заріс.
Без Татоша Пинтя перед Ґанджі-бабою був цілком безборонним. Це, з одного боку, — зле, а з іншого — добре: адже чаклунка не буде остерігатися його раптової втечі. А головне: отаман матиме на обмін козир, що його так прагне здобути босорканя.
Розбійник вирішив ризикнути, і в тому не було нічого дивного. Адже у відважних мечі короткі. Чорні хлопці жили в лісі одним днем, сповідуючи правило: або пан, або пропав. Через те чимало з них наклало головами, не дочекавшись сивини у темних чубах.
Ватаг попросив Татоша триматися неподалік і бути напоготові до зворотної дороги. На щастя, тут вирувало таке буяння трав, що в них могла заховатися навіть конячина. На звичайного оґира парубійко вирішив Татоша не обертати, бо тоді ним міг легко оволодіти якийсь новий господар. Вогняний батіг розбійник заховав собі під сорочку, аби він не спокушав зайвих очей. Далі попрощався з чарівним румаком, запхав невдоволеного Фаралампаса в тайстру, бо хто-хто, а розумний порадник був йому дуже потрібний, і почвалав до куряви, що здіймалася над Кришталевим мостом.
Велетні трощили один одного довбнями так, що від гулу довелося затикати вуха. Коли вони зморилися і гуркіт на хвильку ущух, Пинтя голосно свиснув у два пальці.
— Що то пискнуло, брате? — мовив, важко дихаючи, один із велетів. Видно, старший, бо його чоло було більше прооране зморшками.
— Мабуть, ти когось розчавив, вайло! — огризнувся другий.
Розбійник свиснув удруге.
Велет здивовано нагнувся і обережно поклав опришка собі на долоню.
— Диви, якийсь хробак!
— Сам ти хробак! — прокричав Пинтя, але велети його не розчули.
— Він пищить, чуєш? — мовив другий і притулив розбійника до вуха.
Вушна раковина перед опришковими очима була така величезна, що нагадувала криницю. Розбійник склав довкола уст долоні і загукав:
— Агов! Ви мене чуєте?
— Чуємо! — здивовано прогудів велетень і пояснив іншому: — Він балакає, як і ми!
— І що він каже? — здивувався його суперник.
— Він хоче пройти через Кришталевий міст.
Тут велети зареготали так, що аж здригнулися гори.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», після закриття браузера.