Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Де зараз Коханий? Чим займається цієї миті? Про що думає? Може, він десь зовсім поруч? Іде вулицею і всміхається від того, що сніжинки лоскочуть йому обличчя… Може, теж дивиться в це чудове темно-синє небо, що, контрастуючи з вогнями ліхтарів, видається таким глибоким, таким неперевершеним? Чи думає він про неї? Чи мріє зустріти її?

То був четвер, кінець робочого дня. Любка йшла вулицею, насолоджуючись запахом весни і приємною суєтою міста. Тиждень був важким. Як і попередній. Поєднувати роботу коректора й дописувача було трохи складно. Та головне — їй це подобається, тож втома була приємною. Окрім рубрики «Долі людські», що закріпив за нею головний редактор ще взимку, додалась колонка на сторінці криміналу. Можливо, невдовзі вона залишить посаду коректора, щоб повністю присвятити себе журналістиці.

Любка йшла, подумки плануючи теми наступних матеріалів, аж раптом… Раптом роздуми її порушив знайомий і такий рідний голос. Життєдайним струмком пролунав він серед усього цього гамору й суєти:

— Кохана!

Жінка оторопіло озирнулась, і гаряча хвиля щастя так несподівано захлеснула її, що вона мало не втратила рівноваги: на узбіччі вулички, в тіні квітучих дерев стояв ВІН! Усміхаючись їй, він навстіж розкрив свої обійми.

О небеса!!! Він упізнав її! Упізнав! Господи, чи… це знову сон?

Не тямлячи себе, швидко кинулась до нього, оминаючи перехожих. Він теж пішов їй назустріч, обличчя його палало щасливим вогнем, очі сміються.

— Привіт! — мовив, наблизившись. — Впізнаєш мене?

— Привіт… — видихнула вона, ледве стримуючи хвилювання, та марно: серце мало не виплигувало з грудей. — Звісно впізнаю!

— Отже, я не божевільний. Ходи до мене ближче, моя люба… — Він узяв її руку, затим лагідно, але міцно обійняв. — Ти поряд… Нарешті ти поряд… — прошепотів.

Які знайомі до болю слова… Любка притулилась до нього, обвила руками шию, і якийсь час вони стояли мовчки, заплющивши очі й насолоджуючись близькістю. Реальною близькістю. Вони не звертали уваги на людей, що проходили повз них, — їх просто не існувало зараз. Здавалося, світ, котрий ще хвилину тому шалено вертівся у своєму хаосі, завмер: ніби хтось ненароком натиснув на паузу. Лиш Вони існували зараз. Вони і Їхнє Кохання, що, поєднавшись, вибухнуло в серцях благодаттю, а душі, доторкнувшись одна одної, затріпотіли в солодкому блаженстві…

— Господи, невже ми зустрілися? — нарешті мовив він, зазирнувши їй у вічі.

— Ти справжній! І ти поряд. Як же довго я на тебе чекала! — шепотіла жінка.

Чоловік вкривав цілунками Любчині долоні й з відвертим захопленням дивився на неї.

— Це просто диво якесь! — вражено мовила вона. — Ти точнісінько такий, як у моїх снах! Все відбувається зараз точно так само, як у них! Я не можу в це повірити. Ущипни мене, будь ласка. Може, це теж сон?

— Буде боляче, якщо вщипну, — усміхнувся.

— Нехай! Нехай боляче! Я мушу переконатись, що ти — не чергове марення, а реальний, коханий мій чоловік. — Вона торкалась кінчиками пальців його обличчя, вуст, волосся, і відчуття ці були до болю знайомі, з кожним доторком її пронизував солодкий струм.

— Реальний, повір мені. Я реальніший за будь-яку дійсність. — Він легенько ущипнув її за зап’ясток. — Тепер віриш?

— О-о-о, не знаю! Так складно повірити в це до кінця…

— Час це виправить, — засміявся, осліпивши жінку своєю посмішкою, сповненою виняткової харизми.

— А от твій сміх я чую вперше. Він такий чудовий у тебе! Я хочу, щоб ти сміявся частіше. У снах ти був дуже смутний. Чому, скажи?

Чоловік замислився.

— Стільки всього відбувалось у тих снах. Було не до сміху… Та й дуже хотів зустріти тебе тут, у реальності. І так довго не міг…

— Я не розумію… тоді, у потязі… чому я не впізнала тебе?

— Знаєш, я й собі не можу пробачити цього! Як я міг не відчути тебе, ти ж була поряд! А той дощовий день… Побачивши тебе у вікні маршрутки, я подумав: «От воно! Нарешті я її стрів!» Але ж ні. І тоді ми розминулися. Чому? Ми втратили стільки часу!

— Мабуть, так мало бути. Ми маємо дякувати долі і Богу, що все-таки зустрілися.

— Так! І я вдячний Богу за це щастя. — Він лагідно торкнувся її волосся й притулився губами до її скроні. — Вже тепер я можу впевнено сказати: нас ніщо не розлучить тут, на цій землі! Ніщо і ніхто! Люба моя… Кохаю тебе.

— Кохаю тебе ще дужче, — відповідала Любка, посміхаючись: вона вже не буде дивуватись тим словам, які мимоволі злітають з її вуст, адже вони — немов відголоски її снів, де все було сказано безліч разів…

— Не відпускай мою руку, чуєш? Що б не сталось, не відпускай…

— Ну ось, ти сказав це тут, — усміхнулась жінка. — Це перше, що ти сказав мені там, у снах. З цих слів усе й почалося… Я триматиму твою руку щосили, мій любий, і нізащо в світі її не відпущу!

— Розкажи мені про себе. Я хочу знати про тебе ВСЕ! До речі, напрочуд банальне запитання, яке чомусь не спадало на думку в снах: як тебе звуть?

— Люба.

— Люба… — відлунням повторив. — Любов… Господи, та ти просто створена для Любові! І я любитиму тебе вічно… — прошепотів він.

— А тебе як звати?