Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Стене, вони з'являлися? — зичливо цікавився він. — Що ж, добре, коли з'являються.
Диктування тривало кілька днів. А потім Абелоне не змогла написати слова «Екернферде». Цієї власної назви вона ніколи не чула раніше. Граф, що, власне, вже давно шукав приводу відмовитися від писання, яке не встигало за його спогадами, просто розгнівався.
— Вона не може написати, — гостро нарікав він, — а інші не зможуть прочитати. І чи побачать вони взагалі, що я тут сказав? — роздратовано говорив він далі і не спускав очей з Абелоне.
— Чи побачать вони того Сен-Жермена? — кричав він на неї. — Невже ми сказали «Сен-Жермен»? Закресли. Напиши: маркіз де Бельмар.
Абелоне закреслила й написала. Але граф так швидко диктував далі, що годі було встигнути за ним.
— Він не терпів дітей, той неоціненний Бельмар, але мене він узяв на коліна, такий-бо я був маленький, і мені спало на думку вкусити його діамантовий ґудзик. Ця спроба розсмішила його. Він засміявся й підняв мені голову, аж поки ми дивились у вічі один одному. «Ти маєш видатні зуби, — мовив він, — зуби, які беруться до роботи…» А я звернув увагу на його очі. Згодом я багато блукав по світу. Повір мені, я бачив усякі очі, але таких не бачив уже ніколи. Такі очі все мають у собі, їм не треба дивитися. Ти чула про Венецію? Гаразд. Скажу тобі, вони бачили Венецію в цій кімнаті, присутню тут, немов стіл. Я сидів одного разу в кутку й чув, як він розповідав моєму батькові про Персію, і часом мені здається, ніби мої руки й досі пахнуть Персією. Мій батько цінував його, а його високість ландграф був немов його учнем. Але, звичайно, не бракувало людей, які дорікали йому, що він визнає тільки ту минувшину, яка в ньому. Вони не могли збагнути, що всякий мотлох має значення тільки тоді, якщо ти народився з ними.
— Книжки пусті, — кричав граф до стін, люто погрожуючи їм, — усе залежить від крові, тож по ній ти й маєш читати. Той Бельмар мав у своїй крові дивовижні оповідки й чудові ілюстрації, він міг розгорнути її де завгодно, і всі сторінки були списані, жодної не можна пропустити. А інколи він замикався й гортав їх на самоті, і тоді завжди доходив до місць про алхіміків, які виробляли золото, про самоцвіти та барви. Чого б там не могло бути такого? Воно ж має десь бути.
Той чоловік умів би добре жити зі своєю істиною, якби був самотній. Але бути на самоті з такою дамою важко. А втім, було б найбільшим несмаком запрошувати людей, щоб вони відвідували його в присутності його істини; дама-істина не повинна промовляти, бо ж він був завеликим прихильником східних звичаїв. «Adieu, madame[67], — чесно сказав він їй, — до наступного разу. Можливо, через тисячу років ми будемо сильніші й нам менше заважатимуть. Ваша краса, мадам, ще тільки в процесі формування», — казав він, і то була аж ніяк не проста чемність. По цьому пішов геть і збудував для людей свій звіринець, такий собі Jardin d'acclimatation[68] для найгрубіших різновидів брехні, яких ще не бачили в нас, а також оранжерею перебільшень і невеличкий доглянутий figuerie[69] фальшивих таємниць. Гості приїздили звідусіль, а він походжав серед них із діамантовими застібками на черевиках і був цілком до їхніх послуг.
Може, скажеш, що таке життя нестатечне? Власне, то була лицарськість у ставленні до дами, і він добре законсервував себе в такому стані.
Якийсь час старий уже не промовляв до Абелоне, бо забув про неї. Він мов ошпарений метався по кімнаті й кидав вимогливі погляди на Стена, наче Стен якоїсь миті мав перетворитися в того, про кого він думав. Але Стен не перетворився.
— Треба було бачити його, — одержимо розповідав граф Браге далі. — Був час, коли про нього знали всі, хоч у багатьох містах листи, які він отримував, не були адресовані нікому: просто стояла назва міста, більше нічого. Але я бачив його.
— Він був негарний, — засміявся граф характерним коротким сміхом. — І навіть не був, як кажуть люди, значущим або шляхетним, коло нього завжди були шляхетніші люди. Він був багатий, але те багатство в нього видавалося якимсь випадковим, ненадійним. Він був високий, але не мав гарної постави. Тоді, звичайно, я не міг судити, чи був він дотепний і мав те чи те, що цінує світ, але він був.
Граф, затремтівши, підвівся і зробив рух, наче ставив щось у просторі, який ще лишився.
Саме цієї миті він помітив Абелоне.
— Ти бачиш його? — крикнув він їй і раптом схопив срібного канделябра і підніс його Абелоне до обличчя, засліпивши її.
Абелоне пригадала, що бачила його.
У наступні дні Абелоне регулярно викликали, і диктування після цього інциденту відбувалося набагато спокійніше. Граф, переглядаючи різні папери, складав свої найдавніші спогади про коло Бернсторфа, в якому певну роль відігравав його батько. Абелоне тепер так добре пристосувалася до особливостей своєї праці, що, побачивши їх обох, їхню спільну зосередженість на праці можна було легко сплутати зі справжньою близькістю.
Одного разу, коли Абелоне вже збиралася йти, старий добродій підступив до неї, і здавалося, ніби тримає руки позаду, готуючи якусь несподіванку.
— Завтра ми писатимемо про Юлію Ревентлов, — мовив він і смакував свої слова. — То була свята.
Абелоне, мабуть, глянула на нього з недовірою.
— Так, так, є ще й це, — й далі наказовим тоном сповіщав він. — Ще є все, графине Абель. — Узяв долоні Абелоне й розгорнув їх, наче книжку. — Вона мала стигмати, — додав він, — тут і тут. — І твердо й коротко тицьнув холодним пальцем у її обидві долоні.
Слова «стигмати» Абелоне не знала. Це з'ясується, думала вона, і їй аж не терпілося почути про святу, яку на власні очі бачив її батько. Але її вже не викликали — ані наступного ранку, ані
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе», після закриття браузера.